Розділ « Стівен Кінг Куджо»

— Усе гаразд, Теде, — відповіла вона, та це було не так. «Пінто» застрибав ще дужче, кидаючи їх уперед із такою силою, що з поясів безпеки ледь не повискакували пряжки. Двигун кашляв і завивав. У багажнику перекинулася якась торба, з неї посипалися пляшки й бляшанки. Вона чула, як щось розбилося.

— Клята засрана штука! — вигукнула Донна, нетямлячись від люті. Одразу ж за гребенем пагорба вона вже бачила їхній будинок, до сміху близько, але їй не вірилося, що «пінто» туди дістанеться.

Наляканий її криком так само, як і конвульсіями машини, Тед розплакався, додавши їй ще більше жалю, збентеження і злості.

— Замовкни! — заволала вона. — Заради всього святого, просто замовкни!

Тед заплакав ще дужче, і його рука потяглася до відстовбурченої задньої кишені, де, згорнуті до розмірів пакетика, лежали слова проти чудовиськ. Коли Тед їх торкнувся, йому стало трішки легше. Не дуже, але хоч трішки.

Донна вирішила, що доведеться з’їхати з дороги й зупинитися: їй не лишалося нічого іншого. Використовуючи силу інерції, вона спрямувала авто на узбіччя. Можна буде відвезти продукти додому на візку Теда, а потім вирішувати, що робити з «пінто». Можливо.

Щойно задні колеса захрустіли по змішаному з піском гравію узбіччя, двигун, двічі пирхнувши, вирівнявся, як це вже бувало з ним раніше. За мить авто вже влетіло в їхній двір. Вона ще трохи проїхала вгору схилом, перемкнула передачу, натисла на ручні гальма, заглушила двигун, схилилася на кермо і заплакала.

— Матусю, — жалібно промовив Тед. «Перестань плакати», — хотів додати він, та голос кудись пропав, і він тільки безгучно ворушив губами, наче хворий на ларингіт. Тед просто дивився на матір, бажаючи втішити, але не знав, як це робиться. Утішання було завданням тата, а не його, і раптом він відчув ненависть до Віка за те, що його немає поруч. Глибина цього почуття шокувала і лякала водночас, і ні з того ні з сього Тед побачив, як відчиняються двері шафи і звідти на нього ллється морок, сповнений якогось темного, гіркого духу.

Нарешті вона підняла голову. Обличчя було припухле. Діставши з сумочки хустинку, вона витерла очі.

— Вибач, любий. Насправді я кричала не на тебе, а на цю… на цю штуку, — вона різко вдарила рукою по керму. — На!

Вона засунула ребро долоні до рота і всміхнулася, та усмішка не була радісною.

— По-моєму, вона знов барахлить, — невесело сказав Тед.

— По-моєму, теж, — згодилась Донна, відчувши майже нестерпну тугу за Віком. — Що ж, давай носити продукти. Принаймні, Сіско, ми зробили запаси.

— Домовились, Панчо[59], — відповів Тед, — піду притягну свій візок.

Він прикотив свій «Редбол Флаєр», і Донна повантажила в нього покупки, попередньо перепакувавши перекинуту сумку. Розбилася пляшка з кетчупом. Логічно, хіба ні? Півпляшки «Гайнца» розлилося по кобальтово-синій ворсистій оббивці багажника. Виглядало, ніби хтось зробив собі харакірі. Вона подумала, що зможе прибрати більшу частину губкою, але пляма все одно лишиться. Навіть якщо скористатися шампунем для килимів, вона, напевне, все ж таки лишиться.

Донна потягла візок до чорного ходу. Тед пхав із другого боку. Вона заносила продукти всередину, міркуючи, чи спершу розкласти все на місця, чи піти прибрати, поки ще не засох кетчуп, коли задзвонив телефон. Тед помчав до нього, як спринтер після стартового пострілу. Він навчився чудово відповідати на дзвінки.

— Слухаю. Хто це?

Він послухав, широко усміхнувся і простягнув їй слухавку.

«Знає, що це хтось, хто розводитиметься ні про що дві години», — подумала вона, а вголос спитала:

— Ти знаєш, хто це, любий?