Розділ « Стівен Кінг Куджо»

Не знати чому, від погляду на їжу їй стало не по собі.

Її погляд упав на телефон, і вона подумала, чи не подзвонити Джо Кемберові ще раз. Та потім вирішила, що в цьому немає сенсу, раз вони вже все одно зібралися їхати. Потім подумала, що варто знову спитати Теда, чи не краще таки зателефонувати Деббі Ґерінджер. «Та що це з тобою? — здивувалася вона. — Тед же чітко і ясно висловився щодо цього».

Просто їй раптом стало недобре. Зовсім недобре. Це було щось невловиме і непіддатне для сприйняття. Донна роззирнулася по кухні, ніби очікуючи, що джерело її тривоги якось проявить себе. Не проявило.

— Мамо, їдемо?

— Так, — відповіла вона неуважно. На стіні коло холодильника висіла дошка для записок. Вона написала: «Ми з Тедом поїхали до Джо Кембера. З “пінто”. Скоро будемо».

— Ти готовий?

— Аякже, — він усміхнувся. — Мам, для кого записка?

— А, та, може, забіжить Джоанні, принесе малину, — непевно відповіла Донна. — Або Еллісон Мак-Кензі. Вона збиралася показати мені дещо з косметики «Емвей» і «Ейвон».

— А-а.

Донна скуйовдила йому волосся, і вони разом вийшли надвір. Спека вдарила їх, ніби замотаний у подушку молоток. «Рахітська машина ще, може, й не заведеться», — подумала Донна.

Але вона завелася.

Була п’ятнадцята сорок п’ять.

Вони їхали на південний схід магістраллю № 117 у напрямку Кленової дороги, яка починалася за п’ять миль від міста. «Пінто» поводився зразково, і якби не напади пирхання й трясучки дорогою з магазину, Донна б подумала, що зчинила бучу через дрібниці. Але напади трясучки таки були, тож Донна вела машину, пряма, як свічка, не перевищуючи сорока миль за годину і по можливості тримаючись у крайньому правому ряді, коли ззаду з’явилася машина. Рух на дорозі був інтенсивний. Літній приплив туристів і відпускників уже почався. У «пінто» не було кондиціонера, тож вони їхали, опустивши обидва вікна.

«Континенталь» із нью-йоркськими номерами, що тяг за собою гігантський трейлер із причепленими на даху двома мопедами, обігнав їх, зробивши сліпий поворот.

Водій тиснув на клаксон. Його дружина, огрядна жінка в дзеркальних сонячних окулярах, дивилася на Теда й Донну з величавим презирством.

— Щоб тебе! — заверещала Донна і вистромила середній палець. Товста леді швидко відвернулася. Тед дивився на матір трохи нервово. Вона всміхнулася. — Все в нормі, юначе. Рухаємося прекрасно. То просто заїжджі дурні.

— А-а, — обережно сказав Тед.

«Мене тільки послухати, — подумала Донна. — Справжня тобі янкі. Вік би мною пишався».

Вона всміхнулася до себе. Кожен житель Мейну розумів, що коли ти нетутешній, то аж до могили так і залишишся приїжджим. А на твоєму надгробку напишуть щось на зразок: «ГАРРІ ДЖОНС. КАСЛ-КОРНЕРС, МЕЙН (походить з Омахи, Небраска)».

Більшість туристів прямувала до дороги № 302, де вони звернуть на схід до Нейплза або на захід до Бриджтона, Фрайбурга і Норт-Конвея, штат Нью-Гемпшир, з його альпійськими схилами, дешевими парками розваг і вільними від податків ресторанами. Донна з Тедом на дорогу № 302 звертати не збиралися.