Розділ « Стівен Кінг Куджо»

— Ага.

— Ти з Мейну, — сказав Джим. За його спиною Голлі і Чаріті квапливо розмовляли, перебиваючи одна одну і сміючись із того, як поспішають розповісти все просто тут, на брудній станції на південь від Мілфорда і на північ від Бриджпорта.

— Ага, з Мейну, — відповів Бретт.

— Тобі десять років.

— Так.

— А мені п’ять.

— Он як?

— Так. Але я можу тебе набити. Бум!

Він ударив Бретта в живіт, аж той зігнувся. З грудей вирвалося гучне, здивоване «у-уф!» Обидві жінки затамували подих.

— Джиммі! — з якимсь покірливим жахом закричала Голлі.

Бретт повільно випростався і побачив, що мати дивиться на нього: обличчя застигло в очікуванні.

— Так. Ти можеш набити мене, коли захочеш, — сказав він і всміхнувся.

Це було правильно. З обличчя матері він зрозумів, що це було правильно. І був задоволений.

О пів на четверту Донна вирішила залишити Теда з нянькою, а сама спробувати дістатися до Кембера. Вона намагалася додзвонитися ще раз, але й далі ніхто не відповідав. Вона зміркувала, що коли Джо Кембера зараз немає в гаражі, то він скоро повернеться, може, навіть до того часу, коли вона туди дістанеться… за умови, звісно, що взагалі дістанеться. Минулого тижня Вік сказав їй, що Кембер, напевне, зможе позичити їй якесь старе розвалисько, якщо виявиться, що ремонт затягнеться аж до наступного дня. Це справді було вирішальним. Проте Донна вважала, що брати з собою Теда неправильно. Якщо «пінто» зламається на тій сільській дорозі і їй доведеться голосувати, що ж, нехай. Але Тедові там бути не слід.

Однак Тед мав інші плани.

Невдовзі після розмови з татом Тед піднявся у свою кімнату і приліг на ліжку зі стосиком «Маленьких золотих книжечок». Через п’ятнадцять хвилин він задрімав, і йому наснився сон: сон був ніби звичайнісіньким, та в ньому таїлася якась дивна, майже застрашлива сила. Йому снився великий хлопець, що підкидав і намагався відбити заклеєний липкою стрічкою бейсбольний м’яч. Він схибив вдруге, втретє, вчетверте. Розмахнувшись уп’яте, він влучив по м’ячу… і від битки, що також була заклеєна стрічкою, відпала ручка. Якусь мить хлопець тримав у руках ручку, з якої теліпалася чорна стрічка, потім нагнувся по решту. Подивився якусь мить, з огидою похитав головою і зажбурнув її у високу траву пообіч доріжки. Він обернувся, і несподівано шокований Тед зі страхом, наполовину змішаним із захопленням, побачив, що то він сам, тільки років десяти-одинадцяти. Так, то був Тед. Він був у цьому впевнений.

Тоді хлопець зник, і все посіріло. У цій сірості було чути тільки два звуки: скрипіння ланцюгів гойдалки і далеке крякання качок. Разом із сірістю й цими звуками раптом накотило моторошне відчуття, що йому бракує повітря і він задихається. А з туману вийшов чоловік… у блискучому чорному плащі, з жезлом у руці. Він вишкірився, очі — блискучі срібні монети. Підняв руку, вказуючи на Теда, і той із жахом побачив, що то зовсім не рука: то кістки. І обличчя під блискучим прогумованим каптуром плаща — зовсім не обличчя. То череп. То…

Тремтячи, він прокинувся, з нього рікою лив піт, і майже пекельна температура в кімнаті була винна в цьому лише частково. Різко хапаючи повітря, він сів, спершись на лікті.

Рип.

Двері шафи відчинялись. І коли вони відчинились, він побачив там дещо, тільки на мить, а потім щодуху полетів до дверей у коридор. Він бачив це всього секунду, але цього вистачило, щоб зрозуміти, що це був не чоловік у блискучому чорному плащі, не Френк Додд, що вбивав жінок. Не він. Хтось інший. Хтось із очима червоними, як кривавий захід сонця.