Розділ « Стівен Кінг Куджо»

— Мабуть, він таки вдома, — заперечив Вік. — У гаражі телефону немає. Зазвичай йому все переказують дружина або син. Певно, вони кудись поїхали.

— Він міг кудись поїхати.

— Міг, але я дуже в цьому сумніваюся, крихітко, — сказав Вік. — Якщо якісь люди й здатні пускати корені, то Джо Кембер — один з них.

— Гадаєш, я маю ризикнути і поїхати до нього? — з сумнівом спитала Донна. Вона думала про безлюдні милі по 117-й і Кленовій, і це ще перш ніж виберешся на дорогу, що веде до Джо Кембера. Вона так далеко, що навіть не має назви. І якщо на такому ось пустельному відтинку голка вирішить заїсти остаточно, мороки не оберешся.

— Ні, гадаю, краще не треба, — відповів Вік. — Швидше за все, він удома… Тільки не тоді, коли справді тобі потрібний. У якому з цих випадків його не виявиться на місці? Ситуація — патова.

Його голос був пригніченим.

— Що тоді мені робити?

— Зателефонуй дилеру «Форда» і скажи, що тобі потрібен буксир.

— Але…

— Ти мусиш. Якщо зберешся їхати за двадцять дві милі до Саус-Періса, авто точно застрягне. А якщо поясниш ситуацію заздалегідь, вони, можливо, дадуть тобі запасну машину. Якщо ні, доведеться брати напрокат.

— Напрокат? Віку, це ж дуже дорого?

— Дорого, — підтвердив Вік.

Донна знову подумала, що неправильно було все це на нього звалювати. Він, мабуть, думає, що вона ні на що не здатна. Хіба що трахатися з тутешнім реставратором меблів. Це в неї виходило бездоганно. Очі знову запекло від гарячих солоних сліз: почасти від злості, почасти від жалю до себе.

— Я про це подбаю, — сказала вона, відчайдушно силкуючись зберегти нормальний, легкий тон. Вона сперлася ліктем на стіну й затулила очі долонею. Не хвилюватися.

— Добре, я… Ох, прийшов Роджер. Він по шию в пилюці, але записи знайшлися. Дай ще на секунду Теда.

На язику крутилися розпачливі запитання. Все гаразд? Чи вірить він, що все може бути гаразд? Чи можуть вони пройти через це і почати все спочатку? Надто пізно. Немає часу. Вона змарнувала час на балачки про автомобіль. От дурепа, недоумкувата шльондра.

— Аякже, — сказала вона, — він попрощається за нас обох. І… Віку?

— Що?

Голос звучав нетерпляче, він квапився.

— Я кохаю тебе, — промовила вона і, перш ніж він устиг відповісти, додала: — Даю тобі Теда.