Розділ « Стівен Кінг Куджо»

Але про подібні речі він не міг розповісти матері. Тож зосередився на няньці Деббі.

Він не хотів залишатися з Деббі, Деббі погано до нього ставиться, завжди гучно вмикає магнітофон, і таке інше, і таке інше. Побачивши, що на маму це не дуже діє, Тед лиховісно проголосив, що Деббі може його застрелити. Коли Донна схибила і, не стримавшись, розреготалась, уявивши, як п’ятнадцятирічна короткозора Деббі Ґерінджер збирається в когось стріляти, Тед залився невтішними слізьми й кинувся до вітальні. Треба було сказати їй, що Деббі Ґерінджер може виявитися недостатньо сильною, щоб утримати чудовисько в шафі, що, коли настануть сутінки, а мами не буде вдома, воно може звідти вийти. Може, це буде чоловік у чорному плащі, а може, ця тварюка.

Донна пішла слідом, шкодуючи про свій сміх, дивуючись, як же можна бути такою безсердечною. Батько малого поїхав, і це його неабияк засмутило. Він не хотів втрачати контакт із мамою навіть на годину. А ще…

«А можливо, він відчуває дещо з того, що відбувається між мною і Віком? Може, навіть чув щось?..»

Ні, вона в це не вірила. Не могла повірити. Це просто через зміну звичного стану речей.

Двері вітальні були замкнені. Вона простягнула руку до клямки, але передумала й легенько постукала. Відповіді не було. Вона постукала, а коли Тед знову не відгукнувся, тихенько увійшла. Тед долілиць лежав на канапі, міцно затуливши голову диванною подушкою. Таку поведінку Тед приберігав тільки для справді серйозних випадків.

— Теде?

Відповіді не було.

— Вибач, що я засміялася.

З-під м’якої сіро-синьої подушки вигулькнуло його обличчя. На ньому виднілися свіжі сльози.

— Можна мені поїхати? Мам, будь ласка, — попросив Тед. — Не залишай мене тут із Деббі.

«Справжнісінька мелодрама, — подумала Донна. — Мелодрама і нахабна провокація». Вона розкусила хитрість, або принаймні так їй здалося, але водночас не могла залишатися суворою… Частково тому, що й сама ризикувала розплакатися. Останнім часом здавалося, що на горизонті нависла хмара, готова в будь-яку мить пролитися дощем.

— Любий, ти ж знаєш, як поводився «пінто», коли ми поверталися з міста. Він може зламатися десь посеред того Чортового Запічка, і тоді нам доведеться йти пішки до чиєїсь хати і шукати телефон, а це може бути далеко.

— То й що? Я добре ходжу!

— Я знаю, але ти можеш злякатися.

Думаючи про істоту в шафі, Тед раптом щосили вигукнув:

— Я не злякаюся!

Його рука автоматично потяглася до відстовбурченої задньої кишені джинсів, де були заховані слова проти чудовиськ.

— Не кричи так, будь ласка. Це негарно звучить.

Він понизив голос.