Розділ « Стівен Кінг Куджо»

— Добре, — підтвердив Тед, та вона все одно відчинила дверцята і ляснула ними ще раз, тому що мами вірять тобі тільки тоді, коли ти скажеш, що зробив щось погане: наприклад, що, шукаючи арахісове масло, розсипав пакет з цукром або розбив вікно, намагаючись перекинути камінець через дах гаража.

— Пристебнися, — сказала Донна, залазячи в машину. — Коли ця голка чи бозна що ще починає видурюватися, авто сильно трясе.

З легким страхом Тед пристебнув пояс. Звісно, він сподівався, що вони не потраплять в аварію, як у «зіткненні десяти машин». Та навіть дужче за це він боявся, що мама знову плакатиме.

— Закрилки опущені? — спитала вона, поправляючи невидимі окуляри пілота.

— Опущені, — сміючись, підтвердив Тед. Це в них була така гра.

— Смуга чиста?

— Чиста.

— Тоді рушаймо.

Вона повернула ключ запалювання і заднім ходом виїхала з двору. За хвилину вони вже прямували до міста.

Десь за милю вони перевели дух. До цього моменту Донна сиділа за кермом пряма, як свічка, Тед на пасажирському місці був у такій же позі. Та «пінто» їхав так гладенько, наче лише вчора зійшов з конвеєра.

Вони заїхали в «Еґвей», і Донна накупила продуктів на сорок доларів, досить для того, щоб протриматися десять днів, поки не буде Віка. Тед вимагав нову коробку «Твінклс», і, якби Донна дозволила, додав би до них ще й «Какао-ведмедиків». Каші Шарпа надходили їм регулярно, та в них саме скінчилися запаси. Поїздка видалася клопітною, і коли вони з Тедом, що безтурботно хвицав ногами на дитячому місці візка для покупок, стояли в черзі на касі, у неї все ж знайшовся час для гірких роздумів на тему, скільки сьогодні коштують три нещасні торби продуктів. Думка не просто пригнічувала, вона жахала. Вона нагадала Донні про страшну можливість — як нашіптував внутрішній голос, імовірність, — що Вік і Роджер справді можуть втратити замовлення Шарпа, а з ними й саму компанію. Скільки ж продукти коштуватимуть тоді?

Вона дивилася, як товста жінка з втиснутим у лосини кольору авокадо опасистим задом дістає з гаманця пачку харчових купонів[56], побачила, як касирка, закотивши очі, глянула на свою сусідку, і відчула, як у шлунок гострими щурячими зубами впивається паніка. Хіба ж може дійти до такого? Невже може? Ні, ні. Звісно, що ні. Спершу вони повернуться до Нью-Йорка. Вони…

Донні не сподобалося те русло, яким ринули її думки, і вона рішуче викинула всю цю бридню з голови, доки та не перетворилася на лавину, що занурить її в чергову глибоку депресію. Наступного разу не доведеться купувати каву і вона зможе зекономити три долари.

Вона потягла покупки й Теда до «пінто», засунула торби в багажник, а Теда посадовила на пасажирське сидіння, постояла, прислухаючись до того, як заклацуються дверцята; Донна хотіла зачинити їх сама, але розуміла, що, на думку Теда, це має робити він. Так роблять великі хлопці. Минулого грудня в неї мало не стався серцевий напад, коли Тед прибив собі ногу. Як же він тоді закричав! Вона ледь не зомліла, і тут з’явився Вік, вилетівши з будинку в самісінькому халаті, з-під його босих ніг віялом розліталося болото. Вона дозволила йому взяти контроль у свої руки і бути компетентним, на що сама Донна в екстрених ситуаціях здатна не була: здебільшого вона просто втрачала голову. Він перевірив, чи не зламана нога, потім швидко переодягся і відвіз їх у відділення швидкої допомоги шпиталю в Бриджтоні.

Розмістивши покупки й Теда, Донна сіла за кермо і завела двигун. «Ось зараз машина і почне викаблучуватися», — подумала вона, та «пінто» слухняно перевіз їх через вулицю до «Маріо». У тутешній піці було стільки калорій, що від них навіть лісоруб нагуляв би фунт сала. Донна сяк-так припаркувалася, зупинившись усього у вісімнадцяти дюймах[57] від тротуару, і повела Теда всередину, почуваючись краще, ніж протягом усього дня. Можливо, Вік помилився: може, річ у неякісному пальному, або в систему подачі потрапив бруд, а тепер нарешті він знайшов шлях назовні. Перспектива їхати до Джо Кембера її зовсім не приваблювала. Доведеться їхати далеко в глушину, яку Вік з гумором вишукано охрестив Східним Чортовим Запічком, — звісно, він може дозволити собі гумор, він же чоловік — а ще, зустрівшись із Кембером уперше, вона його трохи злякалася. Він був квінтесенцією новоанглійського селянина: набурмосене обличчя, не розмовляє, а бурчить. І цей собака… Як же його звати? Щось іспанське. Ага, Куджо. Таке ж прізвисько взяв собі Вільям Вульф із САВ[58], але Донні здавалося неможливим, щоб Джо Кембер назвав свого сенбернара на честь радикального грабіжника банків і викрадача багатих молодих спадкоємиць. Вона не була впевнена, чи Джо Кембер узагалі коли-небудь чув про Симбіоністську армію визволення. Пес мав доволі дружній вигляд, та Донна нервувала, дивлячись, як Тед гладить цього монстра, так само як нервувала, стоячи й спостерігаючи, як він самотужки зачиняє дверцята машини. Куджо був достатньо великим, щоб з’їсти такого, як Тед, двома ковтками.

Вона замовила для Теда гарячий сендвіч із копченою яловичиною, Тед не був високої думки про піцу («Малому це передалося точно не по моїй лінії», — подумала Донна), а собі пепероні та цибульну піцу з подвійним шаром сиру. Вони сіли за столик із видом на дорогу. «Запах з мого рота повалить і коня», — подумала Донна й одразу ж зрозуміла, що це не має значення. Їй вдалося відштовхнути і свого чоловіка, і того, хто вчащав до неї останні десь півтора місяця.

Депресія знову почала прокладати собі шлях назовні, жінка знову заштовхала її всередину… але її руки вже потроху стомлювалися.

Вони були вже майже вдома, а по радіо грав Спрінгстін, коли «пінто» знову взявся за своє.

Спочатку його легенько струсонуло. Потім струсонуло сильніше. Вона почала злегка тиснути на акселератор: іноді це допомагало.

— Мам? — стривожено обізвався Тед.