Розділ « Стівен Кінг Куджо»

Вона різко крутнула головою, охоплена шаленою надією.

— Це нам, мамо? Це нам телефонують?

Донна не відповіла. Вона не знала, кому телефонують. Та якщо їм пощастить, — а удача скоро до них повернеться, це вже точно — це телефонує хтось, у кого будуть усі підстави насторожитися, якщо в Кемберів ніхто не візьме слухавку. Хтось, хто заїде поглянути, в чому річ.

Голова Куджо підвелася. Нахилена набік, на мить вона здалася страшенно схожою на голову Ніпера, собаки з емблеми RСA[78], що притискає вухо до труби грамофона. Він, погойдуючись, підвівся й рушив на звук телефону.

— Може, песик хоче взяти слухавку, — промовив Тед. — Може…

З жахливою моторністю великий собака блискавично змінив напрямок і полетів до машини. Куди й поділася вся його незграбність і хитка хода, так ніби все це від початку до кінця було хитрою грою. Його гавкіт швидше скидався на рев і завивання. Червоні очі палали. З важким, глухим тріском Куджо врізався в машину і відскочив. Вражена, Донна побачила, що дверцята з її боку справді трохи ввігнулися. «Він мав би здохнути, — істерично подумала Донна. — Мав розтовкти свої хворі мізки в якійсь там контузії, чи інфузії, чи іншій фузії… Мав би здохнути, мав би, МАВ БИ…»

Куджо зіп’явся на ноги. З морди цебеніла кров. Порожній, блукаючий погляд. Телефон у будинку все дзвонив і дзвонив. Собака вдав, що відступає, несподівано, ніби його щось ужалило, люто клацнув зубами біля свого боку, крутнувся і стрибнув на вікно Донни. Його тіло з новим потужним звуком врізалося в машину просто перед її носом. Бризнула кров, і по склу побігла довга, срібляста тріщина. Тед заверещав і затулив обличчя руками, натягуючи щоки й залишаючи на них борозни від нігтів.

Собака стрибнув знову. З закривавленого рота нитками збігала піна. Вона розгледіла його зуби, важкі і жовті, як стара слонова кістка. Кігті цокотіли по склі. З порізу між очей юшила кров. Очі, що вп’ялися в Донну, були застиглі й тупі, але в них — вона могла б у цьому заприсягтися — було якесь знання. Якесь лиховісне знання.

— Забирайся звідси! — зарепетувала Донна.

Куджо кидався на машину під її вікном знову й знову. Дверцята були вже добряче пом’яті. Від кожного удару двохсотфунтової туші «пінто» хитало з боку в бік. Щоразу, чуючи важке, глухе гупання, Донна була переконана, що він заб’ється на смерть або хоча б відключиться. Та щоразу він риссю відбігав до будинку, круто розвертався і знову кидався в атаку. Морда Куджо перетворилася на заляпану кров’ю і брудом шерстисту маску, з-під якої визирали колись карі й привітні, а тепер червоні і сповнені тупої люті очі.

Донна перевела погляд на Теда і побачила, що він впав у шоковий стан, скрутившись на сидінні в позі зародка зчепивши руки на потилиці. Його груди судомно здригалися.

«Може, так і краще. Може…»

Телефон стих. Куджо, що саме обертався для нової атаки, застиг на місці. Знову схилив голову набік у своїй чудній, схожій на Ніпера манері. Донна затамувала подих. Тиша здавалася дуже глибокою. Куджо сів, задер жахливо потовченого носа до неба і завив. Звук був таким безпросвітнім і сповненим самотності, що Донна здригнулася. Гаряче більше не було. Її пройняв могильний холод. У цю мить вона знала — не просто відчувала чи думала, а знала, — що Куджо є чимось більшим, ніж собака.

Та цей момент минув. Дуже повільно і знесилено Куджо звівся на ноги й побрів навколо машини. Не побачивши хвоста, Донна подумала, що собака ліг десь попереду. Та все одно ще кілька хвилин сиділа напружена, морально готуючись на випадок, якщо Куджо почне стрибати на капот, як він це робив раніше. Він не стрибнув. Навколо була тільки тиша.

Вона взяла Теда на коліна і почала наспівувати колискову.

Коли Бретт урешті-решт здався і вийшов з телефонної кабінки, Чаріті взяла його за руку й повела до кав’ярні. Вони заїхали в «Калдорс» дібрати скатертини і штори.

Голлі чекала на них, потягуючи крем-соду.

— Усе гаразд? — спитала вона.

— Нічого страшного, — відповіла Чаріті, скуйовдивши синові волосся. — Він просто хвилюється за свого собаку. Правда, Бретте?

Бретт знизав плечима і з нещасним виглядом кивнув.