Розділ « Стівен Кінг Куджо»

— Як ти, Тедді?

— Тс-с, — розсіяним голосом пробурмотів Тед. — Качки…

Донна потрусила його.

— Теде, любий, з тобою все добре? Говори зі мною!

Очі Теда повільно розплющилися. Він роззирнувся довкола: маленький хлопчик, розгублений, очманілий від спеки і страшенно виснажений.

— Мам, нам можна поїхати додому? Мені так гаряче.

— Ми поїдемо додому, — заспокоювала Донна.

— Коли? Мамо, коли?

Він зайшовся безсилим плачем.

«Теде, бережи вологу, — подумала Донна, — вона може тобі знадобитися». Що за дурні думки? Однак уся ця ситуація абсурдна аж до божевілля, хіба ні? Маленький хлопчик, що помирає від зневоднення

(припини, він НЕ помирає)

менш ніж за сім миль від досить великого міста — це саме по собі абсурд.

«Але ситуація така, як вона є, — різко урвала себе Донна, — і не смій вигадувати нічого іншого, сестричко». Це ніби війна в зменшеному масштабі. Усе, що раніше було маленьким, тепер здається великим. Найменший подув вітру крізь прочинене на чверть вікно ставав Зефіром, а відстань до заднього ґанку перетворювалася на півмилі по нічийній території. «А якщо тобі хочеться вірити, що собака — це фатум, чи привид усіх смертних гріхів, чи навіть реінкарнація Елвіса Преслі, то вір собі». У химерно зменшеному масштабі цієї ситуації — на межі життя і смерті — навіть похід у туалет перетворювався на локальну битву.

«Ми виберемося звідси. Жоден собака не робитиме такого з моїм сином».

— Коли, мамо?

Він глянув на Донну. Очі вологі, обличчя — бліде, як сир.

— Скоро, — з жаром пообіцяла Донна, — дуже скоро.

Пригортаючи Теда, вона відкинула йому волосся. Виглянувши в Тедове вікно, вона знову вп’ялася очима в предмет, що лежав у високій траві: оту стару, замотану липкою стрічкою бейсбольну битку.

«Я б хотіла нею розтрощити тобі голову».

У будинку задзеленчав телефон.