Розділ « Стівен Кінг Куджо»

Її не було.

Ні, не було автомобіля, а одне не обов’язково означає інше, правда ж?

Стів роззирнувся довкола.

Що ми тут бачимо, леді та джентльмени: літній день, мирна вулиця на міській околиці. Майже всі малюки пішли подрімати і майже всі домогосподарочки або роблять те ж саме, або поприлипали до телевізорів, щоб не пропустити «Кохання всього життя» чи «У пошуках завтра». Усі красунчики чоловіки трудяться, прокладаючи собі шлях до вищих податкових ставок і, що теж дуже ймовірно, до ліжок у відділенні інтенсивної терапії в Східному мейнському клінічному центрі. Двоє малих дітей, одягнених у купальні костюми, грали в класики на розкресленому змазаною крейдою асфальті. З них градом котився піт. Лисіюча літня пані тягла з міста дротяний кошик з покупками, так ніби і вона, і кошик зроблені з найтоншої порцеляни. Вона зробила великий гак, щоб оминути гравців у класики.

Одним словом, не відбувалося майже нічого. Вулиця дрімала на сонці.

Він рушив угору спадистою доріжкою, так ніби мав повне право там перебувати. Спершу заглянув у крихітний одномісний гараж. Стів ніколи не бачив, щоб вона ставила туди машину. Донна якось зізналася йому, що боїться це робити, тому що вхід занадто вузький. Якщо вона зробить вм’ятину на автомобілі, красунчик-чоловік заллє їй сала за шкіру. Ні, даруйте, він її просто здере.

Гараж був порожній. Ні «пінто», ні літнього «ягуара».

У красунчика чоловіка Донни у зв’язку зі спортивними машинами був, як то кажуть, клімакс. Донні не подобалося, коли Стів так говорив, проте яскравішого випадку він зроду не бачив.

Він вийшов із гаража й піднявся трьома сходинками на задній ґанок. Поторсав двері. Незамкнено. Кинувши позад себе недбалий погляд, щоб пересвідчитися, що нікого немає поблизу, він увійшов, не постукавши.

У тиші він зачинив двері. Серце знову важко стукотіло. Здавалося, вся грудна клітка ходить ходором. І знову він у дечому не зізнавався. Та в цьому й не було потреби. Усе було те саме.

— Агов, є хтось удома? — погукав він голосно.

Тон був приязний, щирий і зацікавлений.

— Агов!

Він уже був на середині коридору.

Очевидно, нікого немає. У домі стояла особлива, гаряча й очікувальна тиша. У заставленому меблями порожньому будинку стає якось моторошно, якщо він не твій власний. Здається, ніби за тобою стежать.

— Люди, є хтось удома?

Останній раз.

«Тоді залиш їй щось на пам’ять і драпай».

Стів увійшов до вітальні і зупинився, роззираючись. Рукави сорочки закасані, руки злегка блищать від поту. Тепер можна зізнатися: хотілося вбити Донну, коли вона обізвала його сучим сином, бризкаючи слиною йому в обличчя, хотілося вбити за те, що вона змусила його почуватися старим та наляканим і вирвала з його рук контроль над ситуацією. Лист — це вже щось, але цього замало.

Праворуч на скляних полицях стояли декоративні статуетки. Він різко обернувся і сильно стусонув по нижній полиці ногою. Вона впала додолу. Каркас захитався й перекинувся, з нього навсібіч полетіло скло і маленькі порцелянові котики, пастушки і подібне щасливе буржуйське лайно. Посередині чола пульсувала жилка. Обличчя перекривила гримаса, хоча Стів цього й не помічав. Він пройшовся по ще не розбитих фігурках, ретельно перетворюючи їх на порох. Тоді зірвав зі стіни сімейний портрет і якусь мить із цікавістю вдивлявся в усміхнене обличчя Віка Трентона, який тримав Теда на колінах і однією рукою обіймав Донну за талію. Потім Стів кинув світлину на підлогу і з усієї сили став топтати скло.