Розділ « Стівен Кінг Куджо»

Він роззирнувся довкола, важко дихаючи, ніби пробіг марафон. Зненацька накинувся на кімнату, ніби вона була живою істотою, яка завдала йому нестерпного болю і яку слід було покарати. Ніби це кімната була винуватицею його страждань. Повалив додолу Вікове крісло з регульованою спинкою. Поставив сторч канапу. Якусь мить вона небезпечно балансувала на одному бильці, а потім із тріском гепнулася на кавовий столик, розтрощивши його задню стінку. Стів вигріб із полиць усі книги, сопучи й осипаючи прокльонами людей, котрі мають такий засраний смак. Він схопив журнальний столик, здійняв його над головою і пожбурив просто в дзеркало, що висіло над каміном, розбиваючи його на друзки. Уламки чорного однобічного скла всіяли підлогу, наче фрагменти якоїсь вигадливої мозаїки. Стів форкав, як віл у спеку. Його худе обличчя зробилося майже фіолетовим.

Він попрямував на кухню, проминувши по дорозі невеличку їдальню. Проходячи повз обідній стіл, який батьки Донни подарували їм на новосілля, він одним помахом руки змів усе, що там лежало: багатоповерхову обертову тацю з відділенням для спецій, гранчасту вазу, яку Донна минулого літа купила в бриджтонському універмазі за долар двадцять п’ять центів, пивний кухоль із Вікового випускного. Керамічні сільниці й перечниці розліталися, наче бомби. Ерекція повернулася знову, та ще й яка потужна. Усі думки про обережність і про те, що його можуть спіймати, зовсім вилетіли з голови. Він перебував десь усередині самого себе, у глибині якоїсь темної нори.

У кухні він рвонув дверцята духовки і, коли вони розчинилися навстіж, заходився викидати звідти пательні й казанки. Вони падали з шаленим брязкотом, але сам лише брязкіт задоволення не приносив. Уздовж трьох стін приміщення тяглися ряди кухонних шафок. Стів відчиняв їх одну за одною, хапаючи тарілки обома руками і струшуючи їх на підлогу. Посуд мелодійно дзенькотів. Він змітав додолу склянки і аж кректав, коли вони розбивалися. Серед них був і набір з восьми делікатних винних келихів на тонких ніжках, що були в Донни ще з дванадцяти років. Вона прочитала в якомусь журналі про скрині для посагу і захотіла й собі мати таку ж. Щоправда, келихи були єдиним, що вона поклала в ту скриню, перш ніж втратила до неї будь-яку цікавість. Спершу в її грандіозні плани входило назбирати стільки, щоб повністю обставити будинок чи квартиру своєї майбутньої сім’ї. Але вона прожила з цими келихами більшу частину свого життя, тож дуже ними дорожила.

Настала черга соусника. Потім великої таці для сервірування. Наступним на підлогу з важким тріском вирушив касетний магнітофон із вмонтованим радіоприймачем. Стів заходився витанцьовувати на ньому бугі-вугі. У штанах пульсував твердий, як камінь, пеніс. Жилка на чолі пульсувала контрапунктом до нього. У кутку, під невеличкою хромованою мийкою, він знайшов випивку. Набрав повний оберемок наполовину і на три чверті повних пляшок і заходився гатити ними по зачинених дверях комірчини, здіймаючи кожну пляшку над головою і розмахуючись щосили. Наступного дня права рука так заніміла й розпухла, що він ледь міг підняти її до рівня плеча. Скоро пофарбовані в синій колір двері були всі залиті джином «Ґілбі», двома сортами віскі, липким зеленим м’ятним лікером і амаретто, різдвяним подарунком від Роджера й Алтеї Брейкстоунів. Скло м’яко мерехтіло у світлі гарячого пообіднього сонця, що лилося крізь вікно над мийкою.

Стів увірвався до пральні. Там він побачив пачки з відбілювачем, упаковки плямовивідника, велику блакитну пляшку мийного засобу «Дауні» і три різні види прального порошку. Він почав бігати туди-сюди, розливаючи довкола чудо-суміш для миття.

Він якраз закінчував розсипати останню, майже повну упаковку «Тайду», коли помітив на дошці записку, нашкрябану шпичастими літерами, безсумнівно, рукою Донни: «Ми з Тедом поїхали до Джо Кембера. З “пінто”. Скоро будемо».

Записка з тріском повернула його до реальності. Стів пробув тут аж півгодини, а може, й довше. Час пролетів у якомусь криваво-червоному тумані, тому годі було сказати точніше. Скільки часу минуло відтоді, як вона поїхала? І кому призначалася записка? Будь-кому, хто вирішить заскочити, чи комусь конкретно? Йому треба звідси вшиватися, але залишалася ще одна річ, яку він мусив зробити.

Одним порухом рукава він стер із дошки записку і вивів великими друкованими літерами:

МАЛЕНЬКА, Я ЗАЛИШИВ ДЛЯ ТЕБЕ ДЕЩО НАГОРІ.

Перестрибуючи по дві сходинки, він добіг до їхньої спальні, що була ліворуч від сходового майданчика. Раптом Стів страшенно заквапився, майже впевнений, що от-от задзеленчить дзвінок або хтось, найімовірніше, ще одна щаслива домогосподарка, застромить голову з чорного ходу і почне гукати, як і він перед цим: «Агов, є хтось удома?»

Проте це якимось викривленим чином надавало ситуації фінальної, збудливої пікантності. Він розперезав пояс, шарпнув ширінку і спустив джинси до колін. Трусів на ньому не було, Стів рідко їх носив. Затверділий член стирчав над заростями рудуватого лобкового волосся. Це не зайняло багато часу. Він був занадто збуджений. Два-три швидкі рухи стиснутого кулака — і все. Оргазм був миттєвий і несамовитий. Сім’я з судомним спазмом ринуло на покривало.

Стів рвонув джинси догори, застебнув блискавку (головка пеніса ледь не потрапила поміж її дрібні золотисті зубці: отоді було б дуже весело) і кинувся до дверей, на ходу застібаючи пояс. На виході він точно когось зустріне. Стів був у цьому більш ніж упевнений, так ніби все визначено наперед. Якась щаслива домогосподарочка побачить його розпашіле обличчя, витріщені очі й напнуті джинси і здійме лемент до неба.

Відчиняючи двері й виходячи на ґанок, він намагався себе до цього підготувати. Оглядаючись назад, здавалося, що зчинений ним шум розбудив би й мертвого. Пательні? Навіщо було кидатися тими сучими пательнями? Про що він тільки думав? Це мала чути вся околиця.

Та ні на подвір’ї, ні на під’їзній доріжці нікого не було. Спокою літнього дня ніщо не порушувало. По той бік вулиці безжурно обертався автоматичний поливальник газонів. Проїхала дитина на роликах. Прямо перед ним був високий паркан, що відділяв подвір’я Трентонів від сусідньої ділянки. Ліворуч від ґанку відкривався вид на місто, що притулилося біля підніжжя пагорба. Стів чітко бачив місце, де перетиналися шосе № 117 і головна вулиця. Там, де дорога робила поворот, до неї прилягали міські сади. Стів стояв на ґанку, намагаючись зібрати мізки й тельбухи докупи. Дихання поступово сповільнювалося, повертаючись до нормального ритму. Він спромігся надати своєму обличчю милого пообіднього виразу. Це тривало рівно стільки, скільки потрібно було світлофору за рогом, щоб зробити повне коло від червоного до жовтого і зеленого, а потім знову повернутися на червоне.

«А що, як вона над’їде просто зараз?»

Від цієї думки Стів знову почав заводитися. Він залишив свою візитівку і не хотів додавати собі клопоту. В принципі, вона не могла йому нічого вдіяти, хіба що зателефонувати копам, та Стів не думав, що вона це зробить. Він міг надто багато розповісти: сексуальне життя щасливої американської домогосподарки в природному середовищі. Та все одно сцена вийшла б жахливою. Краще, щоб його і Касл-Рок розділяла не одна миля. Можливо, пізніше він зателефонує Донні. Поцікавиться, чи припала їй до смаку його робота. Ото буде сміху.

Він перетнув під’їзну доріжку, звернув ліворуч і попрямував до свого фургона. Його ніхто не зупинив. Зайвої уваги він не привернув. Повз нього, голосно привітавшись, пронісся хлопець на роликах. Стів одразу ж відповів на привітання.

Він заліз до фургона і завів двигун. Зі 117-ї він виїхав на дорогу № 302 і прямував нею аж до Портленда, де вона перетиналася з міжштатною магістраллю № 95. Стів заплатив дорожній збір і покотив на південь. У голову полізли неприємні думки про те, що він накоїв, про той криваво-червоний спалах інстинкту руйнування, що охопив його, коли виявилося, що нікого немає вдома. Чи не завелика розплата за кривду? Ну не захотіла вона нічого з ним мати, то й що? Він же розгромив майже весь клятий будинок. Може, це не вельми приємний доказ того, до якого місця в нього насправді кріпиться голова?

Він почав обробляти ці питання, як це робить більшість людей, поступово пропускаючи об’єктивні факти через різноманітні хімічні розчини, які, якщо їх скласти докупи, становлять собою комплексний механізм сприйняття і прийняття, відомий як суб’єктивність. Подібно до школяра, який спершу старанно малює олівцем, потім стирає малюнок гумкою, а потім перемальовує все начисто, він розірвав те, що сталося, на шматки, а потім ретельно відновив історію в голові, перемалювавши її так, щоб факти і їх сприйняття поєдналися в такій формі, яку він міг прийняти.

Стів доїхав до шосе № 495 і звернув на захід у напрямку Нью-Йорка і сільського краю, що розкинувся аж до кордонів Айдахо, тихого штату, у якому, старий і смертельно скривджений, оселився батечко Гемінґвей. Він відчував знайоме піднесення, яке приходило щоразу, коли він поривав старі зв’язки й вирушав у магічну подорож або ж, за словами Гека[75], «квапився на нову територію». У такі моменти він ніби знову народжувався на світ, із новою силою відчуваючи, що володіє найбільшою свободою у світі — свободою творити себе. Стів не зміг би зрозуміти, якби хтось сказав йому, що, програвши партію в теніс, він і в Мейні, і в Айдахо так само сердито й невдоволено відкидатиме ракетку, що він і далі відмовлятиметься потиснути над сіткою руку суперника, як завжди робив, коли програвав. Стів тиснув руки суперникам тільки після перемоги.