Розділ « Стівен Кінг Куджо»

Він заночував у невеличкому містечку Твікенгем. Сон у нього був спокійний. Стів переконав себе, що погром, який він учинив у будинку Трентонів, був скоєний не в нападі божевільних ревнощів. То був акт революційної анархії, удар, спрямований проти двох жирних буржуазних свиней, бо саме такі, як вони, сліпо сплачуючи податки й телефонні рахунки, і давали фашистським тиранам можливість залишатися при владі. Це було актом мужності й чистого, праведного гніву. Це був його спосіб сказати: «Влада — народу», передати ідею, яку він завжди намагався висловити у своїх віршах.

Утім, коли він лягав спати у вузькому мотельному ліжку, у нього з голови не йшло питання, що подумала Донна, коли вони з малим повернулися додому. Від цієї думки він поринув у сон з легкою усмішкою на вустах.

О пів на четверту того дня Донна втратила надію на листоношу.

Вона сиділа, однією рукою ніжно обійнявши Теда, який перебував у якомусь одурманеному напівсні. Його губи немилосердно набрякли від спеки, обличчям розливався гарячковий рум’янець. Молока залишилося всього кілька ковтків, і скоро вона віддасть йому все до краплі. Останні три години, від часу, коли в них удома мав бути обід, сонце палило по-звірячому невтомно. Незважаючи на те що обидва вікна були опущені на чверть, температура в салоні сягала ста[76], а то й більше градусів. Так завжди відбувається з машинами, які стоять на сонці, нічого надзвичайного. Ось тільки коли це відбувається за нормальних обставин, люди опускають усі вікна, відчиняють люк і тиснуть на газ. «Тиснуть на газ» — які солодкі слова!

Донна облизала губи.

Кілька разів вона ненадовго опускала вікна повністю, роблячи невеликий протяг, проте боялася їх так залишати. А якщо вона задрімає? Спека лякала її. Вона боялася і за себе, а ще більше за Теда — як усе це на ньому відіб’ється. Та все одно це не лякало її так, як вкрита піною морда собаки і пильний погляд його грізних червоних очей.

Останній раз вона повністю відчиняла вікна, коли Куджо сховався в тінь сараю-гаража. Та тепер він повернувся.

Він сидів у тіні гаража, що вже починала довшати, опустивши голову і втупившись у синій «пінто». Земля між його передніми лапами була мокра від піни. Час від часу він гарчав і хапав зубами повітря, ніби в нападі галюцинацій.

Коли? Коли вже він здохне?

Вона була раціональною жінкою і не вірила в чудовиськ із шафи. Вона вірила в те, що могла побачити і чого могла торкнутися. У цьому заляпаною піною недобитку, що сидів у тіні гаража, не було нічого надприродного. Сенбернар був просто хворою твариною, яку вкусила скажена лисиця або скунс. Він не замірявся конкретно на неї. Це ніякий не Превелебний Діммсдейл[77], не собачий варіант Мобі Діка і не чотирилапий фатум.

Але… вона вже була вирішила побігти до дверей критого ґанку Кемберів, коли з темряви гаража, сковзаючись і похитуючись, з’явився Куджо.

Тед. У ньому вся справа. Їй треба витягти його звідси. Треба було відкладати жарти вбік. Він відповідав не вельми зв’язно. Здавалося, що він сприймає реальність не цілком, а лише найгостріші її грані. Коли Донна говорила, він зводив на неї скляні очі, що нагадували очі боксера, якого все били й били, аж доки разом зі своєю капою він не втратив чіткість розуму і тільки й чекає, щоб, знепритомнівши під новою зливою ударів, упасти на ринг. Такий його стан лякав і змушував бунтувати всі її материнські почуття. Проблема в Теді. Якби Донна була сама, то вже давно побігла б до дверей. Її стримував Тед. Мозок раз у раз повертався до думки про те, що буде, якщо собака накинеться на неї і Тед залишиться в машині сам.

Та все ж, поки п’ятнадцять хвилин тому не з’явився Куджо, Донна готувалася до вилазки. Вона прокручувала її в голові знову й знову, наче кіноплівку, аж поки якійсь часточці її розуму не почало здаватися, що все вже сталося насправді. Вона повністю приведе Теда до тями, навіть давши ляпаса, якщо треба, і накаже йому не виходити з машини і не йти слідом за нею — у жодному разі, що б не трапилося. Вона кинеться бігти до дверей. Спробує клямку. Якщо двері незамкнені — кращого й бути не може. Та, найімовірніше, вони замкнені, і до цього Донна теж готова. Вона зняла блузку і тепер сиділа за кермом у самому лише білому бавовняному ліфчику, тримаючи її на колінах. Вирушаючи, вона обмотає блузку навколо руки. Захист далеко не ідеальний, але краще, ніж нічого. Вона виб’є скло попри саму клямку, засуне всередину руку і відкриє собі вхід на ґанок. А якщо і внутрішні двері виявляться зачиненими, вона і з цим упорається. Якось.

Та Куджо повернувся, і їй забракло духу.

Нічого страшного. Собака знову зайде всередину. Він весь час так робив.

«А якщо ні? — не вгавав внутрішній голос. — Усе складається надто ідеально, хіба ні? Кембери поїхали, не забувши попередити пошту, як порядні громадяни. Віка немає, і ймовірність того, що він зателефонує до завтрашнього вечора, мізерна. Ми просто не можемо дозволити собі розмов по міжміському щодня. А якщо все-таки зателефонує, то зробить це не дуже пізно. Коли ніхто не відповість, він вирішить, що ми поїхали підкріпитися в “Маріо” або заскочили на морозиво в “Крижаний смак”. Він не дзвонитиме пізніше, бо подумає, що ми спимо. І подзвонить завтра. Наш делікатний Вік. Так, усе складається надто ідеально. Хіба в човні того перевізника з міфу про річку Харон не було собаки? Собаки перевізника. Звіть мене просто Куджо. І всі прямують у Долину Смерті».

«Іди, — подумки підганяла Донна, — повертайся всередину, чорт тебе забирай!»

Куджо не рухався.

Вона облизала губи. Схоже, вони набрякли майже так само, як і в Теда.

Вона прибрала йому волосся з чола і лагідно спитала: