Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— На біса мені такі клієнти… Ви вже мені…

— А ти часом не послав їй уже сонетів, ти, імпотентний павичу? — перебиваю я його. — Нічого відмовлятися! Я їх однаково побачу, ти, служнику біля чужої постелі!

— Що?

— Свої сонети, батьковбивцю! Хіба не я навчив тебе їх писати? Добра мені подяка! Хоч би в тебе було вистачило такту послати їй ритурнель або оду! А то ж ні, використовує мою власну зброю! Ну, Герда неодмінно покаже мені твою базгранину, щоб я розтлумачив її!

— Це було б… — белькоче Едуард, уперше втративши самовпевненість.

— Нічого не було б, — відповідаю я. — Жінки на таке здатні. Я знаю. Проте, цінуючи тебе як господаря ресторану, я розповім тобі одну річ. У Герди є брат, що береже родинну

честь. Він дужий, як Геркулес. Двох Гердиних залицяльників він уже зробив каліками. А надто любить він ламати ноги пласкостопим. А ти ж пласкостопий.

— Дурниці,— каже Едуард, але я бачу, що він усе-таки задумався над моїми словами.

Казати можна що завгодно, та коли наполягати на сказаному, воно завжди залишить якийсь слід — я переконався в цьому на прикладі Вацекового політичного кумира.

До нашої канапи підходить поет Ганс Гунгерман, автор неопублікованого роману «Кінець Вотана» та драм «Саул», «Бальдур» і «Магомет».

— Що поробляє мистецтво, друзі? — питає він. — Читали ту погань, яку Отто Бамбус опублікував учора в Теклен-бурзькій районній газеті? Слиняве патякання! Як той Бауер друкує такого партача!

Серед поетів нашого міста Отто Бамбус користується найбільшим успіхом. Ми всі заздримо йому. Він пише ліричні вірші про романтичні куточки, про навколишні села, завулки у вечірню пору і про свою тужливу душу. Артур Бауер видав дві тоненькі книжечки його віршів — одну навіть другим виданням. Гунгерман, поет, що плідно творить у стилі старовинних рун, ненавидить Бамбуса, але пробує використати його зв'язки. Матіас Грунд зневажає його. Я ж користуюся в Отто особливим довір'ям. Він дуже хотів би піти колись до борделю, проте не зважується. Від цих відвідин Бамбус сподівається могутнього злету своєї дещо анемічної лірики. Побачивши мене, Бамбус відразу ж підходить до нас.

— Я чув, що ти знайомий з артисткою цирку! Цирк, оце я розумію! Ось де багатство вражень! У тебе справді є така знайома?

— Ні, Отто. То Едуард просто хвалився. Я тільки знаю дівчину, яка три роки тому продавала в цирку квитки.

— Квитки… Все-таки вона була там! У неї напевне щось залишилося від цирку. Запах хижих звірів, манежу. Чи не міг би ти колись познайомити мене з нею?

Герда справді має шанси ввійти в літературу! Я дивлюся на Бамбуса. Це цибатий, блідий чоловік у пенсне. Підборіддя в нього немає, обличчя маленьке, зуби дрібні.

— Вона працювала в блошиному цирку, — кажу я.

— Шкода! — Бамбус розчаровано відходить. — Треба щось робити, — мурмоче він. — Я знаю, чого саме мені бракує,— крові.

— Отто, — кажу я. — А не влаштує тебе якась дівчина не з цирку? Якась гарненька повія?

Він хитає головою.