Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Облиш свої штуки, — кажу я. — Швидше пояснюй, що все це означає, шахраю?

— Шахраю? — вигукує він з удаваним обуренням. — Це ти шахрай, а не яі Хіба не ти хотів виставити Герду такою самою співачкою, як ота огидна приятелька Віллі?

— Ніколи я її такою не виставляв! Тобі тільки так здалося.

— Нічого собі здалося, — каже Едуард. — Та історія не давала мені спокою. Я стежив за Гердою і нарешті переконався, що ти брехав. Вона зовсім не співачка.

— А хіба ти чув від мене, що вона співачка? Хіба я не казав, що вона з цирку?

— Казав. Але ти т^к кджеш правду, що вона скидається на брехню. А іїотім ти ще гримнув на мене, як та співачка.

— Як же ти про це довідався?

— Зустрів випадково мадемуазель Шнайдер на вулиці і спитав її. Мав я право спитати чи ні?

— А якщо вона тебе обдурила?

Едуард мовчить. На його безвільному, як у дитини, обличчі з’являється бридка самовдоволена посмішка.

— Слухай, — кажу я стривожено і тому дуже спокійно. — Цю даму сонетами не завоюєш.

Едуард пропускає повз вуха мої слова. Він відверто виявляє свою перевагу — перевагу поета, в якого, крім віршів, є ще й першорядний ресторан, а я бачив, що Перда така сама смертна істота, як усі.

— Ти, негіднику, — розлючено кажу я. — Ніщо тобі не допоможе. Ця дама через кілька днів їде звідси.

— Вона вже не їде, — заперечує Едуард і вперше, відколи я його знаю, щирить зуби. — Сьогодні їй продовжено контракт.

Я витріщаю на нього очі. Цей мерзотник знає більше за мене.

— То ти й сьогодні її зустрічав?

Едуард починає чомусь затинатися.

— Випадково зустрів… Саме сьогодні. Вперше…

На його ситому обличчі чітко написано, що він бреше.

— Он як! І ця зустріч відразу надихнула тебе на присвяту? — кажу я. — Так ти віддячуєш своїм вірним клієнтам, помийнику? Ударом кухонного ножа в пах?