Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Ізабелла скидає черевичка й оглядає ногу — вузеньку, довгу, не спотворену тісним взуттям.

— Що ж, можливо, — каже вона так само ввічливо й байдуже.

— Не можливо, а напевне. Але те, що ти бачиш, — не ти, а тільки твоє віддзеркалення. Не ти сама.

— Ну так, не я. Але де ж тоді я, коли там саме тільки віддзеркалення?

— Ти стоїш перед дзеркалом. Інакше воно не могло б тебе віддзеркалити.

Ізабелла знову взуває черевичок і поглядає на мене.

— Ти певен, Рудольфе?

— Цілком певен.

— А я ні. Що ж роблять дзеркала, коли вони самі?

— Вони віддзеркалюють те, що є біля них.

— А якщо біля них нічого нема?

— Такого не буває. Що-небудь завжди є.

— А вночі? Коли немає місяця й зовсім темно, що вони тоді віддзеркалюють?

— Темряву, — кажу я, вже не вельми впевнено, бо як можна віддзеркалювати темряву? Для віддзеркалення завжди треба хоч трохи світла.

— Виходить, вони мертві, коли зовсім темно?

— Може, вони тоді сплять, а коли знов з’являється світло — прокидаються.

Ізабелла задумливо киває головою і щільніше закутує спідницею ноги.

— А коли вони сплять, — питає раптом вона, — то що їм сниться?

— Кому?

— Дзеркалам.