Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

За вікном у блакитному плащі стоїть вечір. Кімната повна відблисків і тіней. І раптом, ніби з засідки, на мене нападає самотність. Я знаю, що це безглуздя: я не самотніший, ніж віл у череді волів, та що з того? Самотність — це не брак товариства. Мені зненацька спадає на думку, що, мабуть, я вчора був надто нестриманий з Ерною. Може, все спокійно з’ясувалося б. До того ж у кожному її слові бриніли ревнощі. А ревнощі означають кохання, це кожному відомо.

Я втуплюю погляд у вікно. Насправді я знаю, що ревнощі— не кохання. Але що вдієш? Від вечірніх сутінків усе в голові плутається, а крім того, з жінками не слід сперечатися, каже Георг. А я саме це й робив! Охоплений каяттям, я вдихаю запах троянд, який перетворює мою кімнату на Венерин грот із «Тангейзера». І помічаю, що весь тану: я повний всепрощення, примирення з усім і надії. Я швидко нашкрябую кілька рядків, заліплюю конверта, навіть не перечитавши написаного, і йду до контори по шовковий папір, у якому ми отримали останню партію порцелянових ангелів. Я загортаю в нього троянди й вирушаю на пошуки Фріца Кроля, наймолодшого нащадка фірми. Йому дванадцять років.

— Фріце, — кажу йому, — хочеш заробити дві тисячі?

— Розумію, — відповідає він. — Давайте. Адреса та сама?

— Так.

Він зникає з трояндами — третя твереза голова за сьогоднішній вечір. Усі знають, чого вони хочуть, — Курт, Ліза, Фріц, — тільки я не знаю. І справа не в Ерні, я відчув це тієї миті, коли Фріца вже не можна було повернути назад. То в чому ж? Де вівтарі, де боги й де жертви?

Я все-таки вирішую піти на Моцарта — хоч я й сам і від музики відчую себе ще самітнішим.

Я повертаюся додому. Небо всіяне зірками. Кроки мої відлунюють у завулку. Я глибоко схвильований. Рвучко відчиняю двері контори, вмикаю світло й завмираю на місці. Біля ротатора лежать троянди, мій лист, навіть не розпечатаний, і записка від Фріца: «Дама каже, щоб ви поклали їх собі на могилу. Вітаю, Фріц».

Покласти собі на могилу. Гарний мені жарт! Яка ганьба! Мене заливає хвиля сорому й люті. Я кидаю записку в холодну грубу. Потім сідаю на стілець і обмірковую помсту. Лють переважає над соромом, як завжди, коли ти справді осоромлений і знаєш, що заслуговуєш на це. Я пишу ще одного листа, беру троянди й вирушаю до «Червоного млина».

— Віддайте, будь ласка, цей букет панні Герді Шнайдер, — кажу я швейцарові.— Акробатці.

Весь обшитий галунами чоловік дивиться на мене так, ніби я запропонував йому щось непристойне. Потім велично показує пальцем через плече.

— Пошукайте собі для цього посильного!

Я знаходжу посильного й кажу йому:

— Передайте букет під час виступу.

Він обіцяє виконати моє доручення. Може, Ерна там і побачить букет, думаю я. Потім блукаю містом, аж поки на мене налягає втома. Тоді повертаюся додому.

Мене зустрічає мелодійне дзюрчання. Кнопф саме стоїть перед обеліском і поливає його. Я мовчу: мені не хочеться більше сперечатись. Я беру відро, набираю води й виливаю її перед Кнопфом. Фельдфебель витріщає очі.

— Повідь… — мурмоче він. — А я й не знав, що йшов дощ.

І, похитуючись, рушає до своїх дверей.

VI

Над лісом висить в імлі багряний місяць. У парку душно й незвичайно тихо. Повз нас нечутно проходить скляний чоловік. Тепер йому можна вийти, сонце вже не обертає його голову в запалювальне скло. Проте для перестороги він усе-таки взув калоші. Може знятися гроза, а вона для нього ще небезпечніша, ніж сонце. Ізабелла сидить зі мною на лавці перед корпусом для невиліковних хворих. На ній вузька лляна сукня чорного кольору й золоті черевички на високих підборах, узуті на босу ногу.