Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Я й є ідеаліст. Тому й хочу мати тисячу доларів. Ідеалізму мені не треба бажати. У мене його й так більше, ніж досить. А грошей мені бракує.

Нічого не заперечиш. Логіка в нього бездоганна.

— А що б ти зробив із тими грошима? — питаю я, ще не втративши надії.

— Купив би собі квартал будинків і жив би з квартирної плати.

— Ганьба! — кажу я. — І це все? А втім, ти не прожив би з квартирної плати, вона дуже низька, а підвищити її ти не мав би права. Її не вистачило б навіть на ремонт, і скоро б довелося знов продавати будинки.

— Тільки не будинки! Я б їх протримав, поки скінчиться інфляція. Тоді вони знов давали б справжній прибуток, мені залишалося б тільки збирати гроші.— Бах бере ще один акорд. — Будинки… — каже він мрійливо, наче мова йде про Мікеланджело. — За сто доларів сьогодні можна вже купити той, що раніше коштував сорок тисяч золотих марок. Скільки можна було б заробити! І чому в мене немає в Америці бездітного дядька?

— Це просто жах, — розчаровано кажу я. — Ти, видно, за одну ніч перетворився на мерзенного матеріаліста. Домовласник! А де ж твоя безсмертна душа?

— Домовласник і скульптор. — Бах легко ковзає пальцями по струнах. Над ним стукотить молотком трунар Вільке. Він майструє за підвищеним тарифом білу дитячу труну. — Тоді б мені не довелося робити для вас цих проклятих левів, що здихають, та орлів, що здіймаються летіти. Жодної тварини! Ніколи більше! Тварин треба або їсти, або милуватися ними. З мене їх досить. Особливо героїчних.

Він починає награвати «Мисливця з Курпфальца». Я бачу, що сьогодні з ним не можна провадити приіггойної розмови. А надто такої, за якою забувають зрадливих жінок.

— У чім сенс життя? — питаю я, вже йдучи.

— У тім, щоб спати, їсти й любити жінок.

Я відмахуюсь і рушаю додому. Мимохіть я крокую в лад стукотові Вільке, тоді помічаю це й міняю ритм.

Під брамою стоїть Ліза. В руках у неї троянди. Вона простягає їх мені.

— На! Тримай! Мені вони ні до чого.

— Чому? Хіба ти зовсім не відчуваєш краси природи?

— Дякувати богу, ні. Я не корова. Різенфельд! — Вона сміється, як жінка з нічного клубу. — Скажи тому типові, що я не з тих, кому дарують квітки.

— А що ж тобі дарувати?

— Оздоби. Що ж іще?

— Не одяг?

— Одяг дарують пізніше, коли перебувають уже в ближчих стосунках. — Вона блимає на мене очима. — Щось ти дуже сумний. Підбадьорити тебе?