Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Дякую. Я й так бадьорий. Іди сама на коктейль до «Червоного млина».

— Я маю на думці не «Червоний млин». Ти й досі граєш на органі ідіотам?

— Граю, — здивовано кажу я. — А звідки тобі відомо?

— Та йдуть чутки. Знаєш, я б хотіла колись піти з тобою в божевільню.

— Ти й так туди скоро попадеш.

— Ну, це ми побачимо, хто перший, — спокійно каже Ліза й кладе квітки на надгробок. — На, забирай цю пашу. Я не можу тримати її в кімнаті. Мій старий надто ревнивий.

— Що?

— Не чуєш? Ревнивий! Як бритва. А чом би й ні?

Я не знаю, чи бритва може бути ревнива, проте образ переконливий.

— Коли твій чоловік ревнивий, то як же ти примудряєшся вечорами надовго зникати з дому?

— Уночі він у різниці. І я вже якось улаштовуюсь.

— А коли він не в різниці?

— На такий випадок я маю місце гардеробниці в «Червоному млині».

— Справді?

— Хлопче, ти дурний, — каже Ліза, — як і мій старий.

— А одяг і оздоби?

— Усе дешеве й фальшиве. — Ліза посміхається. — Кожен чоловік вірить у таке. Ну от, забирай це бадилля. Подаруй його якійсь теличці. По тобі видно, що ти з тих, хто дарує квітки.

— Погано ти мене знаєш.

Ліза кидає на мене через плече погляд, у якому світиться незглибима зневага, і рушає додому. Її гарні ноги взуті в розтоптані червоні капці. Один капець прикрашений помпоном, у другого він одірваний.

Троянди аж світяться в присмерку. Букет чималий — Різенфельд не поскупився. П’ятдесят тисяч марок, прикидаю я. Потім обережно озираюся, забираю їх і несу до себе в кімнату.