Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Хіба не однаково? Вищий світ тепер часто поводиться вульгарніше за різника.

Георг у нас знавець вищого світу. Він одержує «Берлінер тагеблат» і читає її головним чином для того, щоб слідкувати за новинами мистецтва й подіями з життя вищого світу. Він знає геть усе. Жодна артистка не вийшла заміж так, щоб він про це не довідався, кожне гучне розлучення в аристократичних колах ніби алмазом закарбоване в його пам’яті. Георг не сплутає їх навіть тоді, коли то вже третє або четверте розлучення, наче провадить їм облік. Йому відомі всі театральні вистави, він читає критичні статті, знає, що робиться на Курфюрстендам. І не тільки це: він стежить за міжнародним життям, за великими зірками кіно й королевами вищого світу — читає журнали з кіномистецтва, а якийсь знайомий з Англії присилає йому часом «Тетлер» та інші модні видання. Тоді він наче перероджується на кілька днів. Сам Георг ніколи не бував у Берліні, а за кордоном — лише солдатом, коли воював у Франції. Він ненавидить свій фах, але після смерті батька йому довелося взяти керівництво фірмою у свої руки, бо Генріх був надто дурний для цього. Журнали й ілюстрації допомагають Геор-гові трохи забути розчарування — це його пристрасть і його відпочинок.

— Вульгарна дама з вищого світу цікава для витончених знавців, а не для Різенфельда, — зауважую я. — Цей чавунний диявол має надто чутливу уяву.

— Різенфельд! — Георг кривиться. Для нього власник оденвальдських заводів зі своїм поверховим захопленням французькими дамами — тільки жалюгідний вискочень. Що знає цей здичавілий міщанин про пікантний скандал у зв’язку з розлученням графині Гомбург? Або про останню прем’єру Елізабет Бергнер? Він навіть не чув таких прізвищ! А Георг знає «Готський альманах» і «Словник діячів мистецтв» майже напам’ять.

— Треба було б послати Лізі букет квіток, — каже Георг. — Вона, сама того не знаючи, допомогла нам.

— Ну то пошли їх сам, — відповідаю я і знов допитливо поглядаю на нього. — Скажи мені краще, чи Різенфельд вписав у замовлення обеліск, полірований з усіх боків?

— Аж два. Другий — завдяки Лізі. Я обіцяв йому поставити обеліск так, щоб їй завжди було його видно. Він, здається, надає цьому якесь значення.

— Поставмо його тут у конторі, біля вікна. Вранці, коли Ліза прокидатиметься, він, осяяний сонцем, справлятиме на неї велике враження. Я можу ще й написати на ньому золотом: «Memento тогі!»[30] Що сьогодні в Едуарда на обід?

— Німецький біфштекс.

— Тобто січене м'ясо. Чому січене м'ясо зветься німецьким?

— Тому що ми войовничий народ і навіть у мирні часи січемо собі обличчя в бійках. Від тебе тхне горілкою. Чому? Думаю ж, не через Ерну?

— Ні. Тому, що всім нам судилося померти. Мене це інколи ще приголомшує, хоч я давно вже все знаю.

— Похвально. Особливо в нашій професії. А знаєш, чого б я хотів?

— Звичайно. Хотів би бути матросом на китобійному судні, або торговцем копрою на Таїті, або відкривачем Північного полюса, дослідником Амазонки, Ейнштейном, шейхом Ібрагімом з гаремом із двадцяти жінок різних національностей, і серед них черкесок, які, всі кажуть, такі гарячі, що їх неможливо обняти без азбестової маски.

— Авжеж. Крім того, я ще хотів би бути дурним, безмежно дурним. Це найбільше щастя в наш час.

— Дурним, як Парсіфаль?

— Не таким самозреченим. Просто побожним, мирним, здоровим, буколічно дурним.

— Ходімо, — кажу я. — Ти голодний. Наше лихо в тому, що ми ні по-справжньому дурні, ні по-справжньому розумні. Десь посередині, як мавпи між гілками. Це нас стомлює і часом засмучує. Кожен повинен знати, де його місце.

— Справді?

— Ні,— передумую я. — Люди осідали б тоді на одному місці й обростали б салом. А може, підемо сьогодні ввечері на концерт, щоб урівноважити «Червоний млин»? Гратимуть Моцарта.