Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Я сьогодні ляжу зарані спати, — каже Георг. — Це мій Моцарт. Іди сам. Мужньо й самітно витримай наступ добра. Воно досить-таки небезпечне й завдає більшого спустошення, ніж скромне зло.

— Так, — відповідаю я і згадую схожу на обскубаного горобця жінку, що приходила вранці.

Скоро вечір. Я читаю в газетах родинні новини й вирізую повідомлення про смерть. Це повертає мені віру в людство, особливо після тих вечорів, коли нам доводиться пригощати своїх постачальників чи агентів. Із цих повідомлень випливає, що людина, власне, не має жодних вад. На світі є лише чудові батьки, бездоганні подружжя, зразкові діти, безкорисливі, готові на жертви матері, всіма оплакувані дідусі й бабусі, комерсанти, в порівнянні з якими сам Франціск Ас-сізький був черствим егоїстом, безмежно добрі генерали, людяні прокурори, майже святі фабриканти зброї — одне слово, землю, коли вірити цим повідомленням, населяв цілий натовп безкрилих ангелів, про яких тільки ніхто нічого не знав. Любов, що в житті насправді дуже рідко трапляється незаплямованою, після смерті аж сяє чистотою і майже тільки така й буває. В повідомленнях кишить надзвичайна доброчесність, щира турбота, глибока побожність, безкорислива самопожертва; родичі також знають, якими їм належить бути: вони пригнГчені горем, їхня втрата незамінна, вони ніколи не забудуть померлих. Читаючи таке, як не вирости у власних очах і не відчути гордощів, що належиш до породи істот, яка має такі шляхетні почуття.

Я вирізую повідомлення про смерть пекаря Нібура. Його там змальовано як доброго чоловіка й батька, що завжди любив свою родину і завжди щиро піклувався про неї. Я сам бачив, як пані Нібур з розпущеними косами тікала з хати, а добрий Нібур біг слідом, шмагаючи її паском, і бачив руку, яку батько, що щиро піклувався про родину, зламав своєму синові Роланду, викинувши його в нападі люті з вікна. І коли нарешті цього ката схопив грець і він упав мертвий серед булочок та пиріжків у своїй пекарні, пригнічена горем удова мала б тільки радіти такому щастю. Але вона раптом стала думати інакше. Все, що за життя чинив Нібур, смерть стерла з її пам’яті. Він став ідеалом чоловіка й батька. Людина завжди має дивовижний хист до самообману й брехні, а коли йдеться про померлих, то самообман і брехня не мають меж, і вона зве їх пієтетом. Але найдивовижніше те, що людина скоро сама починає щиро вірити в свої слова, наче сховала в капелюха щура, а витягла звідти білого, як сніг, кролика.

Пані Нібур зазнала цього магічного перетворення, коли негідника пекаря, який щодня лупцював її, притягли сходами до квартири. Замість упасти навколішки й подякувати богові за звільнення, вона відразу ж почала оточувати небіжчика ореолом. Плачучи, вона кинулась до нього, і відтоді її очі вже не висихають. Своїй сестрі, що нагадала їй про щоденні побої і про Роландову руку, яка неправильно зрослася, вона обурено відповіла, що все це дрібниці і в усьому винна задуха в пекарні; Нібур, невтомно дбаючи про родину, надто багато працював, і піч інколи діяла на нього як сонячний удар. Тому вона вигнала сестру й заголосила знову. Взагалі пані Нібур твереза, чесна, роботяща жінка, яка розуміє, що сталося, але тепер вона раптом побачила пекаря таким, яким він ніколи не був, і щиро повірила в новий його образ. І це найдивовижніше. Людина, власне, не тільки вічно бреше, а й вічно вірить: вона вірить у добро, красу й довершеність, навіть якщо їх зовсім немає або є лише натяк на них, — і це ще одна причина, чому читання оголошень про смерть тішить мене й робить оптимістом.

Я кладу повідомлення про смерть Нібура до решти семи, які сьогодні вирізав з газет. У понеділок і вівторок їх заа-жди трохи більше, ніж звичайно. Це наслідок кінця життя: люди святкують, їдять, п’ють, сваряться, хвилюються, і серце, артерії та голова нарешті не витримують. Повідомлення пані Нібур я відкладаю для Генріха Кроля. Це випадок саме для нього. Він людина простолінійна, без почуття іронії, і, поки пані Нібур не замовить надгробка, вважатиме так само, як і вона, цілком природним, що смерть очистила пекаря. Йому буде легко говорити про дорогого, незабутнього небіжчика, тим більше, що вони обидва були постійними відвідувачами пивниці «Квітка».

Сьогодні моя праця закінчена. Георг Кроль уже пішов до своєї комірчини поряд із конторою, забравши свіжі номери «Еерлінер тагеблат» та «Елеганте вельт». Я міг би ще домалювати кольоровою крейдою ескіз пам’ятника полеглим, але на це стане часу й завтра. Я закриваю друкарську машинку й відчиняю вікно. З Лізиної квартири чути грамофон. Вона, цього разу зовсім одягнена, з’являється біля вікна, вимахуючи величезним букетом червоних троянд, і посилає мені рукою поцілунок. «Георг! — думаю я. — Таки послав, проноза!» Я показую на його кімнату. Ліза вихиляється з вікна і каркає через вулицю своїм хрипким голосом:

— Красно дякую за квітки. Ви хоч і сичі, а все-таки, виявляється, кавалери!

Вона аж тіпається зі сміху, роззявляючи хижу пащу. Потім дістає листа.

— «Найшановніша! — хрипить вона. — Шанувальник вашої краси насмілюється покласти до ваших ніг ці троянди». — Ліза, регочучи, переводить подих. — І адреса: «Цірцеї з Гакенштрасе, 5». Що таке Цірцея?

— Жінка, що обертає чоловіків у свиней.

Ліза труситься з реготу, але видно, що вона підлещена. Здасться, що разом із нею труситься весь будинок. Ні, це не Георг, міркую я. Він ще не зовсім з’їхав з глузду.

— Від кого той лист? — питаю я її.

— Від Александра Різенфельда! Через фірму «Кроль і сини». Різенфельд! — Вона так сміється, що аж сльози течуть. — Це не той миршавий, бридкий, що був із вами в «Червоному млині»?

— Він не миршавий і не бридкий, — заперечую я. — Він чоловік у силі й дуже показний. Крім того, більярдер!

Ліза на мить замислюється. Потім киває головою, прощається і зникає в кімнаті. Я зачиняю вікно й чомусь раптом згадую Ерну. Насвистуючи, я спускаюся вниз і чвалаю садом до будівлі, в якій працює скульптор Курт Бах.

Він сидить з гітарою на східцях перед дверима. Позад нього біліє лев з пісковику, витесаний для пам'ятника полеглим. Лев, як завжди, скидається на кішку, в якої болять зуби.

— Курте, — питаю я його, — якби твоє бажання могло негайно здійснитися, чого б ти захотів?

— Тисячу доларів, — не задумуючись, відповідає він і бере на гітарі гучний акорд.

— Тьфу! Я думав, що ти ідеаліст.