Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Жінка оглядає надгробки, потім показує на третій серед найменших і питає:

— Скільки коштує отакий?

Завжди те саме. Бідні ніколи не питають відразу, скільки коштує найменший, їх ніби втримує від цього якась дивна повага до смерті й до мертвих. їм незручно відразу ж питати про найменший, а що потім доведеться брати саме його, то вже інша річ.

Я нічим не можу їй допомогти: цей камінь коштує сто тисяч марок. Її стомлені очі злякано дивляться на мене.

— Ми не можемо стільки заплатити. Це набагато більше, ніж…

Я й сам розумію, що це набагато більше, ніж у них залишилося від спадщини.

— То візьміть оцей маленький, — пропоную я. — Або просто плиту, а не пам’ятник. Ось цю, дивіться, вона дуже гарна і коштує всього тридцять тисяч марок. Адже вам тільки хочеться, щоб було відомо, де похований ваш чоловік, а плита для цього служитиме не гірше за пам’ятник.

Жінка оглядає плиту з пісковику.

— Так, але…

У неї, мабуть, ледве вистачить грошей, щоб заплатити наступного місяця за квартиру, і все-таки вона не хоче купувати найдешевший надгробок — наче бідолашному чоловікові тепер не однаково. Якби вона замість цього краще розуміла його раніше й менше рюмсала разом із дочкою, він, може, був би ще живий.

— Ми можемо позолотити напис, — кажу я. — Тоді плита матиме цілком пристойний, шляхетний вигляд.

— За напис треба платити окремо?

— Ні, його ціна входить у загальну вартість.

Це неправда, але я нічого не можу з собою вдіяти: жінка така жалюгідна у своєму чорному вбранні, немов обскубаний горобець. Якщо вона зараз захоче довгої цитати з Біблії, то я пропав: напис коштуватиме більше, як сама плита. Але жінка просить поставити лише прізвище й дати:

1875–1923.

Вона витягає з кишені купу колись пом’ятих, але потім старанно розгладжених і пов’язаних у пачки банкнот. У мене аж подих перехоплює — розрахунок наперед! Такого вже давно не траплялося. Жінка сумлінно відраховує три пачки. В неї майже нічого не залишається.

— Тридцять тисяч. Перевірите?

— Немає потреби. Пораховано добре.

Ще б пак. Вона напевне не раз перераховувала їх.

— Я хочу вам щось сказати, — не витримую я. — Ми дамо вам ще цементове обрамлення на могилу. Так вона матиме дуже пристойний вигляд — ніби відділена від усіх.