Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Хто ж каже про втрату? Оскільки ми врешті однаково програємо, то можемо перед цим дозволити собі перемагати, як плямисті лісові мавпи.

— А вони завжди перемагають?

— Авжеж — бо не знають, що таке перемога.

Поїзд уже їде. Я відчуваю Георгову руку в своїй — надто маленьку й надто м'яку. На ній ще й досі не загоїлися рани, одержані під час бійки біля вбиральні. Поїзд набирає швидкість, і Георг залишається позаду. Я раптом помічаю, що він старіший і блідіший, ніж мені здавалося. Ось я вже бачу тільки його білу руку і бліде обличчя, потім усе зникає й залишається саме небо й темрява. Я заходжу в купе. В одному кутку сопе пасажир в окулярах, у другому — лісничий, у третьому хропе гладкий вусатий чоловік. У четвертому тоненько висвистує носом жінка з обвислими щоками. Її капелюшок зсунувся набік.

Я раптом відчуваю, що страшенно голодний, як завжди, коли мені важко на серці, й відчиняю свою валізу, яка лежить у багажній сітці. Пані Кроль забезпечила мене бутербродами до самого Берліна. Я пробую намацати їх рукою, але ніяк не можу, тому витягаю валізу з сітки. Жінка в капелюшку прокидається, гнівно лупає на мене очима й відразу ж починає знов задирливо висвистувати носом. Тепер я бачу, чому не міг намацати бутербродів. На них лежить Георгів смокінг. Він, певне, поклав його у валізу, коли я бігав продавати обеліск. Якусь мить я дивлюся на чорне сукно, потім дістаю бутерброди й заходжуюсь їсти. Це першокласні бутерброди. На хвилину все купе прокидається від запаху хліба й чудової ліверної ковбаси. Та я не зважаю ні на кого і їм далі. Потім умощуюся зручніше і втуплююсь поглядом у темряву, де час від часу пролітають ліхтарі. Я думаю про Георга, про смокінг, потім про Ізабеллу, Германа Лоца й про обеліск, на який мочилися і який урешті врятував фірму. Тоді вже не думаю ні про що.

Більше я не бачив нікого з них. Я не раз збирався поїхати у Верденбрюк, проте завжди щось ставало на заваді, і я казав собі, що ще встигну, а потім раптом виявилося, що їхати вже нема коли. Німеччину огорнула темна ніч, я залишив її, а коли знов повернувся, вона лежала в руїнах. Георг Кроль помер. Вдова Конерсман шпигувала далі за всіма й дізналася про зв'язок Георга з Лізою — через десять років, 1933 року, вона донесла про це Вацекові, що був тоді штурмфюрером нацистських штурмових загонів. Вацек запроторив Георга до концентраційного табору, хоч минуло вже п’ять років, як сам він розлучився з Лізою. Через кілька місяців Георг там помер.

Ганс Гунгерман став референтом у справах культури і оберштурмбанфюрером нової партії. Він оспівував її в палких віршах, тому після 1945 року мав неприємності й позбувся посади директора школи. Але після того держава давно вже визнала його право на пенсію, і Гунгерман, як і багато інших нацистів, розкошує і навіть не думає працювати.

Скульптор Курт Бах сім років пробув у концентраційному таборі й повернувся звідти непрацездатним калікою. Тепер, через десять років після краху нацизму, він, як і безліч інших жертв нацистського режиму, домагається мізерної пенсії. Він сподівається, що йому нарешті пощастить, і він отримуватиме сімдесят марок на місяць — приблизно десяту частину тієї суми, яку отримує Гунгерман, а також десяту частину пенсії, яку вже кілька років держава виплачує керівникові гестапо, що заснував концентраційний табір, де Курт Бах став калікою, не кажучи вже про більші пенсії та відшкодування, які отримують генерали, воєнні злочинці й колишні провідні діячі нацистської партії.

Генріх Кроль прожив ці роки непогано й дуже пишається цим, бо вважає це доказом непохитної правосвідомості нашої улюбленої батьківщини.

Майор Волькенштайн зробив блискучу кар'єру. Він став членом націонал-соціалістської партії, брав участь у складанні антисемітських законів, після війни на кілька років притих, а тепер разом із багатьма іншими нацистами працює в міністерстві закордонних справ.

Бодендік і Верніке довгий час переховували в божевільні кількох євреїв. Вони помістили їх у палати для невиліковних хворих, постригли й навчили, як треба поводитися. Згодом Бодендіка перевели в маленьке село за те, що він дозволив собі обуритись, коли його єпископ прийняв титул державного радника від уряду, який оголосив убивство священним обов'язком. Верніке вигнали з роботи за те, що він відмовився робити своїм хворим смертельні уколи. Перше ніж піти звідти, він зумів переправити євреїв, яких переховував у закладі, в інше місце. Його послали на фронт, і 1944 року він загинув. Віллі загинув 1942 року, Отто Бам-бус— 1945, Карл Бріль— 1944. Ліза загинула під час бомбардування. Стара пані Кроль також.

Едуард Кноблох пережив усе: він так само добре обслуговував винних і невинних. Готель Едуарда був зруйнований, та потім він відбудував його. З Гердою він не одружився, і ніхто не знає, що з нею сталося. Про Женев'єву Терговен я теж нічого більше не чув.

Цікаву кар’єру зробив Плаксивий Оскар. Він солдатом попав у Росію і знову став комендантом кладовища. 1945 року він був перекладачем при окупаційних військах і, нарешті, кілька місяців — бургомістром Верденбрюка. Потім разом із Генріхом Кролем знов почав торгувати надгробками. Вони заснували нову фірму й досягли великих успіхів — тоді попит на надгробки був майже такий, як на хліб.

Старий Кнопф помер через три місяці після того, як я виїхав з Верденбрюка. Він попав уночі під машину. А через рік його дружина вийшла заміж за трунаря Вільке. Цього ніхто не сподівався. їхній шлюб був щасливий.

Верденбрюк під час війни був такий зруйнований, що в ньому не залишилося майже жодного цілого будинку. Він був важливим залізничним вузлом, тому його так часто бомбардували. Через рік після закінчення війни я переїздом заглянув до нього і пробув там кілька годин. Шукав знайомих вулиць, але заблудив у місті, де колись так довго прожив. Навкруги були самі руїни, із знайомих я теж нікого не знайшов. У маленькій крамничці, що розташувалась у сяк-так збитій з дощок халабуді біля вокзалу, я купив кілька довоєнних поштових карток з краєвидами міста. Це все, що від нього залишилось. Раніше, коли людині хотілося згадати свою молодість, вона поверталася в ті місця, де провела її. Тепер у Німеччині таке майже неможливе. Все зруйноване, потім відбудоване наново і стало зовсім чуже. Хоч-не-хоч накупиш поштових карток.

Лише дві будівлі вціліли: божевільня й пологовий будинок — головним чином тому, що розташовані вони за містом. Вони відразу виявились заповненими, заповнені вони й тепер. їх навіть довелося чимало розширити.

ЗМІСТ

ТРІУМФАЛЬНА АРКА 5 ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК 417

ЭРИХ МАРИЯ РЕМАРК

Сочинения в двух томах Том 2