Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Це зовсім інша річ!

— Той, хто співає,— не краде, не вбиває і не пробує повалити уряд, — каже Георг начальникові дільниці.— Невже ви хочете ув’язнити весь хор за те, що він цього не робить?

— Женіть їх геть! — кричить начальник дільниці.— Тільки нехай більше не співають.

— Вони більше не співатимуть. Ви не пруссак, еге ж?

— Франконець.

— Я так і думав, — каже Георг.

Ми стоїмо на вокзалі. Ніч вітряна, і, крім нас, на пероні немає нікого.

— Ти приїдеш до мене в гості, Георгу, — кажу я. — Я зроблю все, щоб познайомитися з жінками твоїх мрій. Коли ти приїдеш, дві або три вже чекатимуть на тебе.

— Приїду.

Я знаю, що він ніколи не приїде.

— Ти повинен приїхати хоч би задля свого смокінга, — кажу я. — Де ще ти зможеш його надягти?

— Це правда.

Вогненні очі поїзда пронизують темряву.

— Вище голову, Георгу! — кажу я. — Ти ж знаєш, що ми безсмертні!

— Так, ми безсмертні. І ти теж не здавайся. Тебе стільки разів рятували від загибелі, що ти просто зобов’язаний вистояти.

— Звичайно, — кажу я. — Хоч би задля тих, кого не врятували. Задля Валентина.

— Дурниці. Просто тому, що ти живий.

Поїзд з гуркотом залітає під дах вокзалу, ніби на нього чекає п’ятсот чоловік. Але чекаю тільки я. Я знаходжу місце в купе й сідаю. В купе пахне сном і людьми. Я відчиняю вікно в коридорі і висовуюся з нього.

— Коли від чогось відмовляєшся, то не конче втрачати його, — каже Георг. — Тільки ідіоти все втрачають.

Поїзд рушає.