— Ну, бувайте, — кажу я і залишаю їх самих.
Згори я бачу вдову Конерсман, що, ніби тінь, стовбичить біля свого будинку. Вона й досі чигає на Брюгемана. За хвилину я чую, як унизу хтось тихо причиняє двері. Я дивлюся у темряву і думаю про Кнопфа. Потім згадую Ізабеллу. Вже зовсім сонний, я помічаю, що вдова Конерсман перетинає вулицю. Вона, певне, думає, що Брюгеман сховався, і шукає його з ліхтариком на нашому подвір’ї. На підвіконні в мене й досі лежить стара ринва, якою я раніше лякав Кнопфа. Тепер я вже майже жалкую, що так пожартував із ним, але, побачивши, як подвір’ям кружляє пучок світла, не витримую. Я обережно нахиляюся до ринви.
— Хто тут турбує мене? — глухо кажу я й зітхаю.
Вдова Конерсман зупиняється, мов укопана. Потім тремтливий промінь починає швидко кружляти подвір’ям і по надгробках.
— Хай змилосердиться господь і над твоєю душею! — шепочу я.
Я б залюбки побалакав із нею так, як Брюгеман, але стримуюся, бо на те, що я їй тепер сказав, вдова Конерсман не зможе нікому поскаржитись, якщо й збагне, в чім річ.
Та вона нічого не може збагнути. Вона скрадається попід стіною на вулицю і там уже чимдуж мчить до своїх дверей. Я ще чую, як вона гикає з переляку. Потім знову стає тихо.
XXI
Я обережно спроваджую колишнього листоношу Рота — низенького чоловіка, що під час війни розносив у нашому кварталі листи. Рот був людиною вразливою і дуже журився, що йому тоді часто доводилося бути вісником лиха. Поки був мир, люди завжди зустрічали його радісно, коли він приносив пошту; та ось почалася війна, і його поява стала лякати людей. Рот приносив повістки тим, кого брали в армію, і конверти зі страшним повідомленням: «Загинув на полі бою». Що далі тривала війна, то частіше Рот приносив їх, і його поява викликала горе, прокльони й сльози. А коли йому якось випало вручити страшний конверт самому собі, а через тиждень іще один, листоноша не витримав і збожеволів. У нього було тихе божевілля, і поштовому управлінню довелося виплачувати йому пенсію. Отже, в роки інфляції Рот, як і багато інших, був приречений на голодну смерть, бо пенсії завжди підвищували надто пізно.
Якісь знайомі подбали про самітного старого, й через кілька років Рот знову почав виходити надвір, хоч так і залишився божевільним. Рот думає, що він і досі листоноша, й ходить вулицями у своїй старій поштарській кепці, розносячи людям вісті. Але після всіх тих страшних повідомлень він вирішив приносити тільки добрі вісті. Рот, де лише може, збирає старі конверти й листівки і потім каже, що то листи з російських таборів військовополонених. Усі, кого вважали померлими, виявилися живими, каже він, вручаючи такого листа. Вони не вбиті. І скоро повернуться додому.
Я розглядаю листівку, яку він щойно тицьнув мені в руку. Це якесь допотопне друковане запрошення взяти участь у прусській багаторозрядній лотереї. Тепер, у часи інфляції, таке запрошення здається безглуздим жартом. Рот, певне, знайшов його десь на смітнику. Запрошення адресоване якомусь різникові Заку, що давно вже помер.
— Щиро дякую, — кажу я. — Це для мене велика радість.
Рот киває головою.
— Тепер уже скоро наші солдати повернуться з Росії.
— Авжеж.
— Усі повернуться. Звичайно, треба трохи почекати, Росія така велика.
— Ваші сини, сподіваюся, теж повернуться.
Згаслі Ротові очі оживають.
— Так, мої теж. Я вже отримав повідомлення.
— Ще раз щиро дякую, — кажу я.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Твори в двох томах » автора Еріх Марія Ремарк на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК“ на сторінці 205. Приємного читання.