Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Хто?

— Я, Рудольф. Я залишився в тебе.

— Ти тут спав?

Голос у неї змінився — став тонкий і здавлений.

— Я залишився тут, — відповідаю я.

— Іди звідси! — шепоче вона. — Зараз же йди!

Я не знаю, чи вона впізнає мене.

— Де тут умикач? — питаю я.

— Не треба світла! Не треба! Іди звідси! Йди!

Я підводжусь і навпомацки шукаю двері.

— Не бійся, Ізабелло, — кажу я.

Вона ворушиться, ніби хоче натягти на себе ковдру.

— Іди ж! — шепоче вона високим, чужим голосом. — А то вона побачить тебе, РальфеІ Швидше!

Я зачиняю за собою двері і спускаюся сходами вниз. У вестибюлі сидить чергова сестра. Вона знає, що я маю дозвіл відвідувати Ізабеллу.

— Вона спокійна? — питає сестра.

Я мовчки киваю головою і виходжу в парк, до брами, якою заходять відвідувачі. Що це знов було з нею? Хто такий Ральф? Вона ще ніколи не називала мене так. І чого вона боялася, щоб мене хтось не побачив? Я ж увечері не раз уже бував у її кімнаті.

Я йду вниз до міста. Кохана, думаю я, і пригадую всі свої гучні слова. Мене охоплює нестерпна туга і невиразний страх, хочеться втекти від усього цього, і я майже біжу назустріч містові з його світлом і теплом, з його вульгарністю і вбогістю, з його буденністю і здоровою неприязню до загадковості й хаосу, хоч би ми як там його називали.

Уночі мене будять чиїсь голоси. Я відчиняю вікно й бачу, що фельдфебеля Кнопфа несуть додому. Досі такого не бувало: він завжди повертався сам, навіть коли напивався до нестями. Кнопф голосно стогне. У деяких вікнах сусідніх будинків спалахує світло. З одного з них лунає пронизливий крик:

— Триклятий п’яниця!

Це вдова Конерсман, найбільша пліткарка на нашій вулиці. Вона не має чого робити й веде спостереження за всіма сусідами. Я маю підозру, що вона вже давно стежить за Георгом і Лізою.