Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Стуліть пельку! — відповідає їй з темної вулиці невідомий герой.

Я не маю уявлення, чи він знає вдову Конерсман. У кожному разі після миті німого обурення на вулицю виливається такий потік прокльонів йому, Кнопфові, звичаям нашого міста, нашої держави і всього людства, що аж луна йде поміж будинками. Нарешті вдова замовкає, пообіцявши наостанці донести на невідомого героя Гінденбургові, єпископові, поліції і тому, в кого він служить.

— Стуліть пельку, бридка відьмо! — відповідає їй чоловік, якому темрява надає, мабуть, незвичайної сміливості.— Пан Кнопф тяжко захворів. Краще б вас була схопила якась чума.

Вдова відразу ж починає нову атаку, вдвічі завзятіше, ніж досі, хоч, здавалося б, куди вже можна завзятіше. Присвічуючи ліхтариком, вона силкується розглядіти грішника з вікна, проте світло надто слабке.

— Я знаю, хто ви! — горлає вона. — Ви — Генріх Брюге-ман! Не минути вам в’язниці за те, що ображаєте беззахисну вдову! Вбивце! Ще ваша мати…

Далі я не слухаю. У вдови й так вистачить публіки. Тепер уже майже всі вікна відчинені. Дехто сердито бурмоче, а дехто підтримує вдову. Я сходжу вниз.

Кнопфа вже принесли на подвір'я. Він блідий, обличчя йому заливає піт, ніцшевські вуса прилипли до губ. Раптом він, скрикнувши, виривається з рук, хитаючись, ступає кілька кроків і зненацька кидається до обеліска. Він охоплює його руками й ногами, як жаба, падає на нього й починає вити.

Я озираюся. Позад мене стоїть Георг у своїй пурпуровій піжамі, за ним стара пані Кроль, без вставної щелеии, в синьому халаті і з папільйотками на голові, а ще далі — Генріх, на мій подив, у піжамі, без сталевого шолома та орденів. Але все-таки піжама в нього імперських кольорів — у чорну й білу смужку.

— Що сталося? — питає Георг. — Знов delirium tremens? [35]

Гарячка вже була в Кнопфа кілька разів. Він тоді бачив

білих слонів, що виходили зі стіни, й дирижаблі, що проникали крізь замкову шпарку.

— Гірше, — відповідає чоловік, що витримував напад удови Конерсман. Це справді Генріх Брюгеман, слюсар-сан-технік. — Печінка й нирки. Кнопф думає, що вони полопали.

— То чого ж ви принесли його сюди, а не в Маріїнську лікарню?

— Він не хоче в лікарню.

З’являється Кнопфова родина. Попереду пані Кнопф, за нею три дочки, всі чотири розпатлані, заспані й перелякані. Кнопф знов починає вити.

— Ви подзвонили лікареві? — питає Георг.

— Ще ні. Ми насилу дотягли його сюди. Він хотів стрибнути в річку.

Кнопфові дружина й дочки обступають старого, як хор плакальниць. Генріх теж підходить до Кнопфа й намзгає-ться вмовити його як чоловіка, бойового товариша, солдата й німця, щоб він залишив обеліск і йшов спати, тим більше, що обеліск хитається під його вагою. Не тільки Кнопфові загрожує небезпека від обеліска, пояснює Генріх, а й обеліскові від нього; коли б з обеліском щось сталося, фірмі довелося б притягти до відповідальності Кнопфа. Адже це коштовна річ, прекрасно відполірований з усіх боків граніт, і, падаючи, він, безперечно, пошкодився б.

Кнопф не розуміє Генріха: він ірже, витріщивши очї, як кінь, що побачив привида. Я чую, як Георг дзвонить із контори лікареві. На подвір’я заходить Ліза у вечірній сукні з гофрованого білого сатину. Вона пашить здоров’ям і дуже тхне кминовою горілкою.

— Щире вітання від Герди, — каже вона мені.— Заглянь якось до неї.