Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Я міцно тримаю її за руки.

— Ми залишимося разом, — кажу я.

Ізабелла киває, кладе голову мені на плече й раптом починає плакати.

— Чого ти плачеш? — питаю я. — Адже ми щасливії

— Так, — каже вона. Потім цілує мене і вислизає з моїх обіймів. — Прощай, Рудольфе.

— Чого ти прощаєшся? Ми ж не розлучаємося! Завтра я знов прийду.

Ізабелла дивиться на мене.

— Ох, Рудольфе, — довірливо мовить вона, ніби знов не може мені щось пояснити. — А як же помирати, коли не можна прощатися?

— Справді, як? — кажу. — Я теж не розумію. Ні як можна помирати, ні як можна прощатися.

Ми стоїмо біля флігеля, в якому вона живе. У вестибюлі немає нікого. На плетеному кріслі висить чиясь строката хустка.

— Ходи сюди, — каже раптом Ізабелла.

Якусь мить я вагаюсь. Але я нізащо в світі не можу сказати їй тепер «ні», тому йду за нею сходами нагору. Ізабелла, не оглядаючись, простує до своєї кімнати. Я зупиняюся на порозі. Вона швидким рухом скидає золоті черевички й лягає на ліжко.

— Ходи сюди, Рудольфе! — каже вона.

Я сідаю біля неї, бо не хочу знов розчаровувати її, хоч і не знаю, що робити й що буде, коли зайде сестра або Вер-ніке.

— Ходи, — каже Ізабелла.

Я лягаю на край ліжка, і вона кладе голову мені на руку.

— Нарешті, Рудольфе, — мурмоче вона, хвилину лежить, глибоко дихаючи, потім засинає.

У кімнаті поночіє. Тільки вікно вирізняється в темряві блідою плямою. Я чую, як дихає Ізабелла і як час від часу хтось тихо мурмоче в сусідній кімнаті.

Раптом Ізабелла прокидається. Вона відштовхує мене від себе, і я відчуваю, як тіло її напружується. Вона затамовує подих.

— Це я, — кажу, — Рудольф.