Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Парк позад нас уже готується зустріти ніч, але перед нами, по той бік грат, палає, кипить усе в бурхливому алхі-мічному процесі. Початок і кінець? Я раптом починаю розуміти, що вона має на думці: це зарозумілість — викроювати й виділяти з того кипіння й шумовиння своє коротке буття й робити свою мізерну свідомість суддею його тривалості, хоч воно в тому кипінні — щонайбільше сніжинка, яка лине короткий час, поки не розтане. Початок і кінець — вигадані слова для вигаданого поняття часу, марнославність амеб’ячої свідомості, яка не хоче гинути, не хоче бути поглинута чимось більшим.

— Ізабелло, — кажу я, — мила моя, люба, життя моє! Мені здається, я нарешті відчув, що таке кохання! Це життя,

тільки життя, найвищий злет хвилі до вечірнього неба, до збляклих зірок і до себе самого, злет, що знов і знов виявляється даремним, злет смертного до безсмертного, — але часом небо опускається назустріч хвилі, і на мить вони зливаються, і тоді більше не існує піратства одного і зречення іншого, не існує нестачі й надмірності, не існує фальсифікації їх поетами, це…

Я замовкаю на півслові.

— Я сам не знаю, що кажу, — озиваюся я нарешті.— Слова ллються з мене, і, може, в них є й брехня, але це тому, що слова завжди брехливі і намагатися щось віддати ними — це все одно що намагатися кухлями перехопити водограй. Але ти розумієш мене і без слів, усе це ще таке нове для мене, що я не можу його висловити. Я не знав, що мій подих може кохати, і мої нігті можуть кохати, і навіть моя смерть може кохати, і навіщо турбуватися, чи довго це кохання триватиме, чи ні, і чи я можу його затримати, чи ні, чи можу його висловити, чи ні…

— Я розумію, — каже Ізабелла.

— Розумієш?

Вона киває головою, очі в неї сяють.

— А я вже боялася за тебе, Рудольфе.

Чого вона могла боятися? Я ж не хворий.

— Боялася? — перепитую я. — Чого ж ти боялася?

— Боялася, — каже вона. — Але тепер уже не боюся. Прощай, Рудольфе.

Я дивлюся на неї і міцно тримаю її за руки.

— Чому ти хочеш іти? Я сказав щось не так?

Ізабелла хитає головою і намагається звільнити руки.

— Справді не так! — вигукую я. — Це була зарозумілість, гучні слова, порожня балаканина…

— Не руйнуй його, Рудольфе! Навіщо ти, коли щось прагнеш мати, завжди руйнуєш його, як воно вже в тебе є?

— Так, — кажу я. — Навіщо?

— Це вогонь без диму й попелу. Не руйнуй його. Прощай, Рудольфе.

Що це? Ми ніби граємо на сцені, думаю я. Та хіба нам до гри? А може, це прощання? Але ж ми вже так часто прощалися, кожного вечора!