Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Ти кохаєш мене? — шепоче Ізабелла.

— Я кохаю тебе і знаю, що більше нікого не кохатиму так, як тебе, бо ніколи більше не буду таким, як тепер, цієї миті, яка минає, поки я кажу про неї, і яку я не міг би затримати, навіть коли б віддав за неї життя…

Ізабелла дивиться на мене широко розплющеними променистими очима.

— Нарешті ти зрозумів це! — шепоче вона. — Нарешті ти відчув його — щастя без назви, смуток, і мрію, і подвійність обличчя! Це райдуга, Рудольфе, і по ній можна йти. Але той, хто сумнівається, — падає! Тепер ти, нарешті, віриш цьому?

— Так, — мурмочу я і знаю, що вірю цьому, й що хвилину тому теж вірив, і що вже не зовсім вірю.

У парку ще видно, але кутки вже затягує сірий серпанок, темні плями більшають, повільно підступають ближче до нас, і разом із ними насувається хвороба думок, тільки залікована, але не вилікувана. Диво пролетіло повз мене, зачепило мене, але не змінило: я й досі маю те саме ім’я і знаю, що, мабуть, тягтиму його за собою до самої смерті, я не фенікс, мені не судилося відродитись, я пробував злетіти, але впав назад на землю, на колючий дріт, як засліплена курка.

Ізабелла уважно дивиться на мене і втішає:

— Не сумуй.

— Я не можу ходити по райдузі, Ізабелло, — кажу я. — Але дуже хотів би. А хто може?

— Ніхто, — шепоче вона мені на вухо.

— Ніхто? А ти також не можеш?

Ізабелла хитає головою.

— Ніхто не може, — знов каже вона. — Але досить уже й того, що хочеться піти по ній.

Довкола швидко сутеніє. Колись уже все це було, думаю я, проте не можу згадати, коли саме. Я відчуваю Ізабеллу біля себе і зненацька обіймаю її. Ми цілуємось відчайдушно, як прокляті, як ті, кого розлучають навіки.

— Я все прогавив, — кажу я, насилу переводячи подих. — Я кохаю тебе, Ізабелло.

— Мовчи! — шепоче вона. — Не кажи нічого…

Вхід до алеї, що блідою плямою вирізняється в рамі темних дерев, починає рожевіти. Ми йдемо туди й зупиняємося коло брами парку. Сонце вже сховалось, і поля втратили барви, але над лісом іще палає червона заграва, а вулиці міста ніби охоплені полум’ям.

Хвилину ми стоїмо мовчки.

— Яка це зарозумілість — вважати, що життя має початок і кінець! — каже раптом Ізабелла.

Я не відразу розумію її.