Розділ «Частина IX»

А все ж таки Ранвей видавалася здоровою та спокійною. І вона почала одягатися, мов Карла, в тоненький сальвар-каміз і тісні бавовняні леґінси. Їй личило, особливо коли збирала волосся у високий хвостик. А коли вона щасливо і відкрито всміхалася, а таке час до часу ставалося, листя сумнівів розходилося і проглядалось яскраве небо її майбуття.

На час загадкової відсутності Ранджита, власника першорядної газети, Кавіту Синг із провідної журналістки перетворили на заступника головного редактора. Той факт, що Карла мала вирішальний проксі-голос у «Ранджит-медіа», був дуже важливий. Той факт, що колонки Кавіти були найпопулярніші в місті, був вирішальний.

Після двох тижнів Кавітиного креативного управління газета повернула в новому напрямку, не ліворуч чи праворуч, а вгору до якогось нового пункту призначення. Настрій значно покращився. Бомбей був чарівним захопливим місцем для життя. «Досить цієї фігні, де ми порівнюємо себе з іншими,— написала у своїй першій передовиці Кавіта.— Розплющте очі — і побачите, наскільки неймовірним є цей гігантський соціальний експеримент, у якому ви живете, а ще побачите, скільки справжньої любові його підтримує».

Люди це обожнювали. Інколи люди, народжені в якомусь місці, мають зустріти когось, хто покаже його красу замість них, і передовиця Кавіти розпалила в кожному мумбайському серці полум’я — полум’я гордості, про наявність якого ніхто з них не знав, доки Кавіта все це не розпалила. Продаж газети зріс на дев’ять відсотків. Кавіта стала хітом.

Карла довго й щасливо сміялася, коли кампанія громадянської гордості стала трендом, що спричинив низку соціальних подій по всьому місту. Я не запитував її чому, а вона не розповідала.

Вона оселилась у сусідньому номері й цілий тиждень щось виносила й заносила, цілком його трансформувавши. Її три кімнати — вітальня, спальня і гардеробна-коридор — перетворилися на намет бедуїнів.

Хвилі небесно-блакитного і білого мусліну[118] звисали з тонкої арматури в центрі кожної кімнати, приховуючи стелю. Лампочки викрутили і замінили на старі залізничні ліхтарі.

Карла забрала з кімнат усі меблі, крім ліжка і письмового стола у вітальні. Вона купила стола в музичній крамниці внизу і відпиляла ніжки, щоб можна було сидіти в позі лотоса посеред кімнати.

Вона вкрила турецькими й іранськими килимами кожен дюйм підлоги, застеленої лінолеумом, навіть ванну. Килими лежали один на одному, наче втомилися, змагаючись за увагу її ніжок.

Балкон, який виходив на « Метро-Джанкшн» і прилягав до мого, був задрапірований червоними шовковими сарі, які пом’якшували білу спеку дня прохолодними кармазиновими брижами.

Не було ніяких «піжамних вечірок», але це не страшно. Це все одно був рай, найщасливіші дні після того, як я викинув своє життя в канаву сорому дев’ять років тому.

Свобода, і щастя, і правосуддя, і навіть кохання — усі є частинами цілого: внутрішнього спокою. Коли я вперше когось налякав заради грошей на наркотики, то перетнув межу, яку прокреслив на землі свого життя. Але після переїзду Карли в готель «Амрітсар» лопата випала з моїх рук і на якийсь час я через докори сумління зупинив копання могил. Ми майже щодня разом снідали, обідали й вечеряли. Ми окремо займалися своєю роботою, але кожну вільну мить були разом.

Коли був вільний час, то ми їздили по всьому Місту-Острову. Коли в Карли був для цього настрій, вона сиділа за кермом власного авто, а Рендалл смакував содовою на задньому сидінні. Ми подивилися кілька фільмів, відвідували друзів і сходили на кілька вечірок.

Але кожної спільної ночі, кожної спільної ночі Карла поверталась у свій бедуїнський намет, замикаючи всі ті замки, які я встановив на її дверях.

Вона, звісно ж, зводила мене з розуму, але в найкращий спосіб. Люди розходяться в таких речах, я знаю, але для мене важливо не скільки чекати на якусь подію, а як чекати. А години, проведені наодинці з Карлою, щодня були чудовим очікуванням.

Інколи під час цього очікування, дуже зрідка, я замислювався про те, щоб пробити вентиляційний отвір у стіні власної кімнати. А інколи перебування щоночі на метровій відстані від Карли, за стіною, досить туго напинало гітарну струну. Але ще лишався чорний ринок, який намотував струну ще тугіше.

«Злочин — це демон,— сказав колись Дідьє,— а адреналін — це його улюблений наркотик». Кожен злочин, навіть злочин обміну валюти на чорному ринку, несе з собою адреналін. Люди, з якими ти ведеш справи, принаймні трохи небезпечні, а копи більш ніж трохи небезпечні, й кожен злочин має власні типи хижаків і здобичі.

У ті роки обмін валют на чорному ринку був практично легальним заняттям у Південному Бомбеї і вільно проводився в кожній другій тютюновій крамниці Колаби. У Південному Бомбеї було двісті десять тютюнових крамниць, і всі вони мали ліцензії від муніципалітету й санджайської компанії. Я працював у чотирнадцятьох з них, викуплених у Дідьє та санкціонованих Санджаєм. Зазвичай це була безпечна торгівля, але злочинці за визначенням є запекло непередбачувані.

Я ніколи не брав на свої обходи точок Карлу. Одне коло робилося між сніданком і обідом, друге по обіді, а ще проводилася пізня розвідка крамниць перед сном. Для боса було важливо показуватися на очі.

Керівництво кримінальною франшизою вимагає високого ступеня співробітництва, зазвичай купленого, і чітко визначених ролей і правил. Я делікатно забезпечував гроші. Санджайська компанія визначала ролі й насаджувала правила.