Розділ «Частина VIII»

Моє серце намагалося налаштуватися на ритм двадцяти п’ятьох тисяч інших сердець: так роблять світлячки, доки не навчаться спалахувати та згасати однаковими хвилями світла. Але я не міг приєднатися до ритму. Щось змінилось у моєму житті чи серці. Та частина мене, яка кілька років тому охоче поринула в озеро свідомості, тепер була відсутня.

Після втечі з в’язниці я шукав домівку, блукаючи від села до міста, сподіваючись, що впізнаю її, коли знайду. Після зустрічі з Карлою я натомість знайшов кохання. Тоді я ще не знав, що пошуки одного завжди ведуть до іншого.

До нас приєднався невеличкий собака-вигнанець: стрибав уперед, а потім відбігав назад, наштовхуючись на мої ноги. Коли я вийшов з нетрищ і попрямував до свого мотоцикла, він приєднався до зграї вуличних собак, які виклично завивали.

Я повернувся у «Амрітсар» — трохи пописати. Ступаючи безлюдною вулицею, я помітив Аршана — батька Фарзада, символічного голови трьох родин, які шукали скарб.

Зараз Аршан не шукав скарбів: він не відводив погляду від поліційного відділка Колаби, що містився через дорогу. Я розвернув мотоцикла і зупинився біля нього.

— Добридень, Аршане! Як справи?

— О, добре, добре,— неуважно відповів він.

— Уже наче пізно,— зауважив я.— А це небезпечний район. Тут банк, поліційний відділок і крамниця брендового одягу, усі в межах двадцяти метрів.

Він посміхнувся, але погляд ні на мить не полишив відділка.

— Я... я чекаю на декого,— туманно пояснив він.

— Може, він уже не прийде. Можу я запропонувати підвезти вас додому?

— Зі мною все гаразд,— знову повторив він.— Зі мною все гаразд, Ліне. Ти їдь.

Він був настільки спантеличений, що навіть руки почали рефлекторно сіпатися — від поганих думок, а його обличчя спотворила гримаса болю.

— Маю наполягти, Аршане,— сказав я.— Поганенький у вас вигляд, чоловіче.

Він повільно повернувся в теперішнє, потрусив головою, прокліпався і погодився на поїздку.

Дорогою додому він не промовив ані слова, а лише неуважно пробурмотів подяку та прощання, поки йшов до дверей свого будинку.

Фарзад відчинив нам двері, зойкаючи від переживань за батька.

— Що сталося, татку? Що з тобою?

— Зі мною все гаразд, хлопче,— відповів він, зіпершись на синове плече.

— Ліне, зайдеш? — запитав Фарзад.