Розділ «Частина VI»

— Ти так і не розповіла, як саме моє завдання опинилося під загрозою викриття.

— І не скажу,— спокійно заявила вона.

— Ти потайливіша за кореспондента агенції «Ройтерз». Тобі про це ніколи не казали, Блу-Гіджаб?

Вона почала хихотіти, і я радів цьому.

— Іди. Вже.

— Стривай,— сказав я.— Хочу тобі дещо віддати. Але якщо я це зроблю, пообіцяй дещо.

— Що... саме?

— Пообіцяй мені не стріляти в Махму... знову. Принаймні не через щось, пов’язане зі мною. Хлопець мені подобається.

— Я ж за нього вийшла,— прогарчала вона.— Але добре, добре, я в нього не стрілятиму. Я вже й так робила це двічі, а він повсякчас тепер скиглить.

Я дістав з кишені маленький пістолет, узяв з іншої кишені запасні набої та передав їй.

— Думаю, що він хотів це тобі повернути,— мовив я.

Вона обхопила невеличку зброю обіруч.

— Махму, мебуб[102] — пролепетала вона, а потім заховала зброю в одну з кишень на плісированій завісі своєї чорної спідниці.— Дякую.

Я вийшов з автомобіля й нахилився, щоб попрощатися.

— Він дуже щасливий чоловік,— сказав я.— Аллагафіз.

— Уже набагато щасливіший тепер, коли я пообіцяла в нього більше не стріляти. Аллагафіз.

Вона поїхала далі, а я пішки дійшов до входу в аеропорт.

Десь за сорок п’ять хвилин я був усередині. Чи мені пощастило, чи це Блу-Гіджаб вибрала ідеальний момент, але чекати довелося лише годину.

Я знайшов місцину, де можна було спостерігати за людьми, що проходили повз, дивитися на їхні обличчя, вивчати ходу, бачити напруження чи співчуття, втому чи гостру потребу, слухати сміх чи крик, відчувати пульсацію дитячого плачу в серцях майже всіх, хто його чує: мить спокою у громадському місці — дивитися й чекати на речення, яке пише саме себе.

Біля мене сів якийсь чоловік. Він був високий і худорлявий, з густими вусами й прилизаним чорним волоссям. З одягу мав жовту сорочку і білі штани.