Розділ «Частина V»

— Для чого?

Вона дивилася на мене, випробовуючи різні емоційні реакції і нарешті обираючи розслаблену посмішку.

— Для мого душевного спокою,— відповіла вона, нічого мені не кажучи.

— Карло, він великий хлопчик з великим банківським рахунком.

— Я серйозно.

Я трохи повитріщався на неї, а потім розсміявся.

— Ти — це щось, Карло. Ти справді щось із чимось.

— Що ти маєш на увазі?

— Уся ця ранкова розмова, з запитанням, чи прийшов я сюди через тебе, просто щоб збити з пантелику, бо ти прийшла сюди задля Ранджита.

— Думаєш, я тобі брешу?

— Говорити про те, щоб зберегти Ранджитові життя на кілька місяців,— те саме, що говорити про його смерть за кілька місяців. Дуже мило, Карло.

— Думаєш, я тобою маніпулюю?

— Це буде не вперше.

— Ні, це не...

— Неважливо,— похмуро мовив я.— І завжди так було. Я тебе кохаю.

Вона розтулила рота, щоб заговорити, але я приклав пальця до її вуст.

— Я порозпитую про Ранджита.

Грім заглушив її відповідь, грім, що розкочувався поривами, тіпаючи лісові дерева.

— Мені вже час,— вирішив я,— спробую обігнати бурю дорогою до міста. Маю переконатися, що з Лайзою все гаразд.

Я повернувся, щоб піти, але вона вхопила мене за зап’ясток, її була рука вкрита татуюваннями: рука, заповнена сплетінням слів.