Розділ «Частина IV»

— Ти вже став психіатром, відповідаєш запитанням на запитання?

— Справедливо. Добре. Якщо ти справді хочеш це від мене почути, то думаю, що люди розходяться, коли вони не є повноцінною парою.

— Ну,— провадила вона, переводячи погляд на стіл,— а якщо тобі лячно бути з кимсь? Або з усіма?

— Що ти маєш на увазі?

— Останнім часом я почуваюся, неначе знову була обрана комітетом і навіть не намагалася для цього що-небудь зробити. Ти розумієш?

— Ні, Лайзо.

— Не розумієш?

— Незалежно від того, чи будемо ми парою, я знаю, що ти переможеш прокляття і знову піднімешся на ноги. Це те, чим потрібно пишатися, Лайзо. Ти займаєшся улюбленою справою, працюючи з митцями, яких поважаєш. І я буду твоїм другом попри все. Усе гаразд. З тобою все гаразд.

Вона знову підвела очі. Вона хотіла заговорити. Її рот розтулився. Губи почали рухатися, обмануті мерехтливими думками.

— Мені пора,— випалила вона, підводячись.— Готується нова виставка. Новий художник. Він... досить непоганий. Ми відкриваємося за кілька днів.

— Добре. Ми...

— Ні. Я візьму таксі.

— Я швидший за будь-яке таксі в місті,— посміхнувсь я.

— Це правда, і дешевший теж, ковбою, але я візьму таксі.

Я заплатив і вийшов з нею, спускаючись на пронизану сонцем вулицю. Через дорогу стояли припарковані таксі, тож ми підійшли до першого з них. Лайза пригнулася, щоб сісти в машину, але я завадив.

Вона на мить зустрілася зі мною поглядом, а потім знову відвела очі.

— Не чекай на мене сьогодні,— сказала вона.— Нова інсталяція, яку ми монтуємо, вона дуже складна. Ми працюватимемо понаднормово кілька наступних днів, щоб...

— Кілька днів?

— Так. Я... я, мабуть, переночую сьогодні там, і завтра, лише... лише щоб вчасно підготувати виставку, розумієш?

— Що відбувається, Лайзо?