Розділ «Частина III»

Ми трохи помилувалися радісним морем унизу. Це був небезпечний краєвид — непереборний, але мої думки повзли назад до подій дня й до Конкенона.

— Ти знайома з рослявим ірландцем на ім’я Конкенон?

Вона замислилася, і її личко застигло в одній з моїх улюблених гримас.

— З Фергюсом? Ти про нього?

— Мені він знайомий як Конкенон,— уточнив я.— Але його важко з кимсь переплутати. Високий, кремезний, атлетичний, досить довгоногий, боксер з рудим волоссям і твердим поглядом. Він стверджував, що ви познайомилися на виставці.

— Так, його ім’я — Фергюс. Я лише кілька хвилин з ним спілкувалася. А що?

— Нічого. Просто цікаво, що він робив на мистецькій виставці. Він не схожий на поціновувача мистецтва.

— На тій виставці було достобіса чоловіків,— згадала вона.— Це було наше найуспішніше шоу. Подія, що приваблює людей, які зазвичай не відвідують галереї.

— Що це було за шоу?

— Головною темою були розбиті життя як наслідок поганих або неспокійних стосунків між батьками й синами. Виставка називалася «Сини батьків». Про неї написали велику статтю в газеті. Ранджит дуже постарався. Стаття привабила цілий натовп. Я тобі про неї розповідала. Ти не пам’ятаєш?

— Ні,— відповів я.— Я тоді був на Гоа, Лайзо, і ти нічого мені не розповідала.

— Справді? Я була впевнена, що розповідала. Кумедно, правда?

— Не дуже.

«Сини батьків». Чи саме та фраза, саме ті слова «сини», «батьки», які помітив на плакаті Конкенон, привели його на виставку? Або він просто прослідкував за мною, а потім за Лайзою пройшов до галереї, використавши шоу як привід для знайомства та розмови з нею?

Спогади випалювали йому очі під час нашої розмови. У мене і своїх спогадів вистачало. Я занадто часто прокидався вночі прикутим до стіни минулого, й мене катували люди, чиї обличчя вже почали забуватися.

Я поглянув на ніжний профіль Лайзи. Глибоко посаджені туманні очі; гарненький маленький носик; скульптурна лінія довгого витонченого підборіддя; півусмішка, яка майже завжди прикрашала її милі губи. Вітер почав посилюватися, ореолом здіймаючи її біляві кучері.

На ній була чорна сукня вільного покрою, до колін, з високим цупким коміром, але без рукавів, з оголеними плечима. Лайза скинула сандалії і була босоніж. Єдиною прикрасою на її тілі було тоненьке намисто, зроблене з неоднакових бірюзових намистинок.

Трохи насупившись, вона вдивлялася в моє обличчя, неначе пробираючись углиб думок.

— Ти знаєш, який сьогодні день? — запитала вона сміючись, коли мої очі наповнилися тривогою.— Це наша річниця.

— Але ж ми почали зустрічатись...