Розділ «Частина II»

— Ти робитимеш те, що тобі скажуть, і тоді, коли скажуть.

— Я сам усе владнаю, Санджаю,— повторив я.— Коли і як — вирішу. Просто хочу прояснити той факт, що я тебе заздалегідь попередив.

— Вимітайтеся,— просичав Санджай, звужуючи очі.— Обоє. Навіть близько до мене не наближайся, Ліне, доки я тебе не викличу. Вимітайтеся.

Фарід зупинився на вулиці, лютуючи більше за мене.

— Ліне,— тихо сказав він, його очі не вміщали всю його лють.— Мені начхати на те, що верзе Санджай. Він слабкий. Він ніщо. Я втратив будь-яку повагу до нього. Ми знайдемо Абдуллу. Ми підемо туди лише втрьох, нікого не повідомляючи. Ми прикінчимо цього Вішну — того, що на чолі, й тих інших ганду[49], Данду й Ганумана.

Я посміхнувся, ніжачи своє зранене обличчя у промінні тепла його хороброго серця.

— Усе нормально. Залиш усе, як є. Буде правильне місце і правильний час, брате. Так чи так, я знову зустрінуся з цими хлопцями, і якщо будеш мені потрібен, я обов’язково тобі зателефоную.

— Уночі або вдень, друже,— відповів він, тиснучи мені руку.

Він поїхав, а я поглянув на маєток Санджая, ще один маєток у місті нетрищ. Вуличні вікна були затулені червоними металевими віконницями вже з поіржавілими засувами. Зів’ялий живопліт чіплявся до кованої огорожі.

Цей будинок був дуже схожий на той, до якого повернулися скорпіони після мого катування. Він був занадто схожий на той будинок.

Ти можеш поважати права і переконання іншої людини, навіть зовсім її не знаючи. Але саму людину можна поважати лише тоді, коли ти знаходиш у ній щось дійсно гідне.

Фарід не рівнявся на Санджая, і було очевидно, що інші члени ради відчували те ж саме. Я ніколи не рівнявся на Санджая, але все одно на нього працював, перебуваючи під захистом компанії, яка носила його ім’я.

Це було питанням сумління для мене і, можливо, для кількох інших, але ерозія влади була всім для Санджая. Кожна банда є тотемом поваги. Кожен ватажок — утіленням віри.

Чому не полився дощ? Я почувався брудним — побитим і брудним. Я падав. Падало все, окрім дощу. Моє серце потрапило у полон, а я писав записку з вимогою викупу.

Той світ, який існував декілька тижнів тому, перед моєю поїздкою на Гоа, орієнтувався по інших зірках. Ослаблений ватажок з підтримкою афганських охоронців, чотирнадцятирічний хлопчина — Тарик, який мріяв про владу над убивцями та крадіями, ранкові тортури зі згадуванням Пакистану, Лайза, Карла, Ранджит...

Я розгубився. І був брудний. І побитий. Мені потрібно було знайти свій шлях. Я мав перестати падати. Розвернувшися спиною до маєтку Санджая, я поїхав геть, штовхаючи ще один пліт надії в маленький океан хвилин — в океан свого життя.

Розділ 12

Повернувшись додому, я знайшов на столі записку від Лайзи, у якій вона писала, що не дочекалася мене і тому пішла на закупи зі своїм другом — Вікрамом. Вона запропонувала зустрітися на квартирі пізніше.

Розслабившись уперше з моменту, коли мене забрали люди Вішну, я замкнув двері та притулився до стіни. Це тривало недовго. Я сповз по стіні вниз і сів на підлогу.

Було ще рано, а я вже встиг сфальшувати три паспорти, був викрадений, побитий, допитаний — і це все до другої години дня.