Розділ «Частина II»

Розділ 11

Кожна людина переносить побиття по-своєму. Моїм способом було дізнатися все, що можна, про людей, які мене побили, а потім іти назустріч Долі.

Коли я втікав з в’язниці, то пробив дірку у стелі кабінету, виліз на дах і переліз через стіну серед білого дня, ще й прихопивши друга. Стеля, крізь яку ми втекли, була у кабінеті головного офіцера з питань безпеки, чоловіка, який організовував побиття мого друга, мене і десятків інших в’язнів, без будь-яких причин і поза законом.

Я місяцями за ним спостерігав. Я вивчав його звички і настрій. І я знав про щоденне семихвилинне вікно, коли його не було в офісі, а двері при цьому були незамкнені. Ми залізли на його стіл, щоб пробити діру на свободу. Після нашої втечі він втратив роботу, і Доля взяла вихідний.

Я не люблю, коли мені дають ляпасів. Я хотів дізнатися про чоловіків, які зробили це мені. Я хотів про них знати все.

Я повернув на другому розриві дорожньої лінії та поїхав назад. Припаркувався в затінку якихось дерев, біля декількох крамниць, через дорогу від складу.

Вимкнув двигуна. Перехожі та крамарі витріщалися на моє закривавлене обличчя, але відразу поспішали піти або відводили погляди, коли я теж починав на них дивитися.

За деякий час до мене підійшов чоловік, який продавав серветки для чищення автомобілів і мотоциклів. Я купив одну з найдовших серветок, але віддаючи йому гроші, попросив виконати декілька доручень для мене. За п’ять хвилин він повернувся з упаковкою таблеток кодеїну, коробкою пластирів, пляшкою горілки і двома чистими рушниками.

Розплатившись, я знайшов відкритий водостік і вимив обличчя серветкою, змоченою в горілці, витираючи криваві рани чистим рушником.

Перукар, який обслуговував клієнтів під «деревом для пліток», запропонував мені своє дзеркало. Я прикріпив його до гілки за допомогою стрічки і заклеїв пластирами два найгірші порізи на обличчі. Нарешті я взяв чорну ганчірку, яку придбав у продавця серветок, і обмотав її навколо голови у вигляді афганського тюрбана.

Клієнти та друзі, які зібралися в тіні навколо перукарського крісла, кивали і хитали головами на знак несхвалення або підтримки різного ступеня.

Я знайшов порожню склянку і, наливши собі горілки, одразу ж її випив. Тримаючи склянку в одній руці, я відкрив зубами упаковку кодеїну, висипав туди чотири пігулки і залив їх горілкою. Рівень схвалення від клубу гоління одразу ж виріс. Коли я випив горілку і запропонував чоловікам решту пляшки, почувся тихий схвальний вигук.

Я повернувся до свого мотоцикла, схованого від очей, і крізь пустельно-сухе листя випалених сонцем дерев почав спостерігати за складом, де на підлозі ще не висохла моя кров.

Вони вийшли звідти сміючись і жартуючи, штурхаючи та дражнячи худорлявого чоловіка з вусами — Данду. Втиснулись у дві машини «амбасадор» і виїхали на дорогу, прямуючи в бік Тардео.

Даючи їм фору в півхвилини, я почав переслідувати машини, залишаючись непомітним. Вони проминули Тардео, потім перехрестя біля Опери і виїхали на головну дорогу. Це був довгий зелений проспект, що йшов паралельно до головної залізничної лінії міста.

Машини зупинилися біля воріт особняка, неподалік головної залізничної станції на Черчгейті. Високі металеві ворота швидко відчинилися, машини заїхали всередину, і ворота знову зачинились.

Я проїхав повз особняк, вдивляючись у високі вікна будівлі з тристороннім фасадом. Дерев’яні віконниці затуляли всі вікна. Укриті пилюкою вогняно-червоні герані прозирали крізь поруччя балкону на першому поверсі. Вони сягали аж іржавих залізних списів на верхівці муру, затуляючи нижній поверх.

Я спрямував свого мотоцикла у потік дорожнього руху, рушаючи в напрямку станції Черчгейт, а далі повз спраглі брунатно-жовті поля Азад-Майдану.

Я вихлюпував свою лють на дорозі, підрізаючи автомобілі, відбиваючись від міста, викликаючи на поєдинок і перемагаючи кожен мотоцикл на своєму шляху.

Зупинився біля коледжу Кішинчанд-Челларам, неподалік маєтку Санджая. Це був один з найкращих навчальних закладів у Бомбеї. Модно одягнені студенти заповнили вулицю, молоді уми проблискували в їхніх яскравих посмішках. Вони були надією міста, а насправді надією усього світу, хоча мало хто про це тоді знав.