Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

У дворі з’явився Зорбас.

— Прийшов ігумен,— проторохтів він поспіхом,— ми трохи поговорили, старий упирається, каже, нічого йому не перепадає, хоче більше, та я його уговтаю.

— Чого ж це він упирається? Адже ж ми домовились!

— Не втручайся, хазяїне, боже борони! — заблагав Зорбас.— Так усе зіпсуєш. Ну де це бачено — згадувати тепер про давню домовленість. Кому вона потрібна! Ну, чого насупився? Кажу тобі, нікому вона не потрібна! Купимо за півціни!

— Але що ти задумав, Зорбасе?

— Облиш, це моє діло, підмажу колесо — покотиться, второпав?

— Але чому? Не розумію.

— Бо я наробив зайвих витрат у Кастро, ось чому! Бо Лола мені обійшлася, тобто тобі обійшлася в кілька тисяч. Думаєш, я про це забув? Я маю гідність чи ні? Щоб ото моя совість була, як мухами засиджена? Я розтринькав — я й повертаю. Оце підрахував: на Лолу пішло сім тисяч. Я їх спишу на ліс. Хай за Лолу розплатяться ігумен, монастир та богородиця. Ось який мій план. Що, не подобається?

— Нітрохи. Хіба винна богородиця в твоєму безпутстві?

— Ну, певно ж винна, ще й як винна! Вона народила собі сина, бога. Бог сотворив мене й дав мені відомий струмент, сам знаєш, який. Той струмент, як тільки я натраплю на жіночий рід, забиває мені памороки, і я починаю трусити гаманцем. Зрозумів?

— Не подобається мені твоя затія, Зорбасе.

— Це вже інша справа, хазяїне. Давай спершу врятуємо сім тисяч, а тоді посперечаємося. «Діло доведи до краю, доти ж я тебе не знаю». Чув таку пісню?

Прийшов товстий отець-економ.

— Будьте ласкаві,— проспівав він солодким попівським голосом,— просимо вас до трапези.

Ми спустилися в трапезну — велике приміщення з лавами й довгими вузькими столами. Пахло прогірклою олією й чимось кислим. У глибині виднілася напівобвуглена фреска — Тайна Вечеря: одинадцять вірних учнів отарою збилися навколо Христа, а навпроти рудобородий і крутолобий, з орлиним носом, самотній Іуда, і Христос дивиться лише на нього.

Ми посідали до столу: отець-економ, по праву руку від нього — я, по ліву — Зорбас.

— Ви вже нам даруйте,— мовив отець-економ,— зараз піст, ні олії, ні вина, хоч ви й з дороги. Пригощайтеся!

Перехрестившись, ми мовчки потяглися до оливок, зеленого пір’я цибулі, ікри й пісних бобів. Всі жували повільно, без охоти.

— Таке воно, земне життя,— озвався отець-економ.— Піст. Але почекаймо, скоро Великдень, тоді буде й баранина, настане царство небесне.

Я закашлявся. Зорбас наступив мені на ногу, мовляв: «Замовкни!»