Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Зорбасе! Чуєш? Постріл!

Та виявилось, що Зорбас уже сидить на ліжку й курить.

У коридорі залунали голоси, важко зачовгали пантофлі, відчинялися двері, десь хтось застогнав, як поранений.

Я скочив з постелі й розчахнув двері. Переді мною виріс якийсь висохлий старий у гостроверхій білій скуфії та білій сорочці до колін.

— Хто ти?

— Хто ти?

— Митрополит...— відповів той тремтячим голосом.

Я мало не розсміявся, уявивши собі золоте облачення, митру, патерицю, різнокольорові фальшиві самоцвіти. Уперше я бачив митрополита в нічній білизні.

— Що то за постріл?

— Не знаю... не знаю...— пробурмотів митрополит і штовхнув мене назад у келію.

Зорбас засміявся з ліжка:

— Дрож тебе б’є, старче? Заходь, бідолахо. Ми не ченці, не бійся.

— Зорбасе,— тихо сказав я,— не говори так, це митрополит.

— Пхе, в нічній білизні ніхто не митрополит. Заходь, кажу тобі!

Він підвівся, взяв старого під руку, завів у келію й зачинив двері. Потім, діставши з торбини пляшку ракі, налив й подав йому:

— Випий, діду. Швидше отямишся.

Старий випив ракі, трохи пожвавішав і сів на моє ліжко, відкинувшись до стіни.

— Ваша святість, що то був за постріл? — запитав я.

— Не знаю, синку... Я працював до півночі і тільки-но ліг спати, як чую, з келії отця Дометіоса...

— Ага-а! — скрикнув Зорбас.— Ну, Захаріас, ти мав рацію!