Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Митрополит похилив голову й прошепотів:

— Певно, то якийсь злодій.

Шум у коридорі влігся, монастир знову поринув у тишу. Митрополит благально поглянув на мене добрими зляканими очима:

— Дрімаєш, синку?

Я зрозумів, що він не хоче йти в свою келію й залишатися знову на самоті — йому було страшно.

— Ні, не дрімаю,— відповів я.— Посидьте з нами.

Зав’язалася розмова. Зорбас, спершись на подушку, сопів, як міх, і смалив сигарету.

— Ти, хвалити бога, схожий на освічену людину,— звернувся до мене старенький.— Мені тут нема з ким порозмовляти. Я маю три теорії, які скрашують моє життя. Хотілося б тобі їх викласти.

І, не чекаючи моєї згоди, почав:

— Перша теорія така: форма квітів впливає на їхній колір, колір впливає на їхні властивості, внаслідок цього кожна квітка по-своєму діє на тіло, а отже, й на душу. Тому треба бути особливо обережним, коли йдеш квітучим полем.

Він замовк, ніби чекав моєї думки. А я уявив, як старенький походжає квітучим полем, з потаємним трепетом дивлячись униз, на квіти — на їхню форму, колір, і тремтить: усе поле навесні Заполонили духи...

— А ось друга теорія: всяка ідея, що має дійсний вплив, має й дійсну субстанцію. Вона існує, вона не витає в повітрі, як безтілесний привид, а має справжнє тіло — очі, рот, ноги, живіт... Вона або чоловік, або жінка, вона переслідує або чоловіків, або жінок... Тому й сказано в євангелії: «Слово стало тілом...»

Він знову нерішуче поглянув на мене й поспіхом заговорив, не витримавши мого мовчання:

— Третя теорія ось яка: вічність існує і в нашому минулому житті, але нам дуже важко знайти її самим, нас заводять на манівці буденні турботи. Лише окремі, вибрані з вибраних, спромогаються і в цьому скороминущому житті жити вічністю. Решта були б пропали, та господь пожалів їх і ниспослав їм віру — завдяки цьому і юрба може прилучитися до вічності.

Митрополит скінчив, йому полегшало на серці. Він підвів на мене свої оченята з голими повіками й усміхнувся. Ніби казав: «Бач, що маю — те й даю тобі». Мене зворушило, що старенький ось так щиросердо пропонував мені, ледве запізнавшися зі мною, плоди всього свого життя.

В очах його стояли сльози.

— Ну, як тобі мої теорії? — запитав він і схопив у свої долоні мою руку.

Старенький дивився на мене так, ніби сподівався почути від мене, чи не пішло його життя намарне.

Він тремтів, а я знав, що над істиною стоїть інший обов’язок людини, незрівнянно вищий від неї.

— Ці теорії здатні врятувати багато душ, дідусю,— відповів я.