Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Один одному...— поправив я, сміючись.

— Е-е, тут це те саме; не бери дурного в голову. Кажу ж тобі, хазяїне, це мули. Можеш називати їх так, як тобі до смаку: хоч Гавриліс, хоч Гаврилів, хоч Дометіос, хоч Дометія. Утікаймо, хазяїне, підпишемо купчу і втікаймо якнайшвидше. Тут, їй-богу, може відвернути і від чоловіка, і від жінки.

Він притишив голос:

— До того ж, я маю один план.

— Знову якесь глупство, Зорбасе?.. Ну, розповідай!

— Та як я тобі розповім, хазяїне? Твоя милість, даруй мені, свята людина. Всякого носив би на руках. А якби взимку знайшов блоху на своїй ковдрі, то пустив би її під ковдру, щоб не мерзла. Де вже тобі, благородному, зрозуміти такого старого волоцюгу, як я! Спіймаю блоху, то тільки — лусь! — і роздавив, запопаду вівцю — чик! — і зарізав та одразу на рожен її — бенкетую з друзями. Але ти мені скажеш: вівця не твоя; ну, що ж, я згоден. Однак спершу, брате, давай її з’їмо, а вже потім спокійно заведемо балачку, посперечаємося про твоє й моє. І ти, ласкавий пане, все казатимеш, казатимеш, казатимеш, а я колупатимусь паличкою в зубах.

У дворі заметалась луна від його сміху. З’явився наляканий Захаріас; він приклав пальця до губ і підійшов навшпиньках:

— Ш-ш-ш, не смійтесь! Он отам угорі, де відчинене вікно, працює митрополит. Там бібліотека, він пише. Цілий день пише.

— О, мені ж тебе саме й треба, отче Йосифе! — зрадів Зорбас, схопивши ченця під руку.— Ходімо в твою келію, поговоримо.

І обернувся до мене:

— А твоя милість, хазяїне, хай піде огляне церкву й старі ікони. Я почекаю ігумена: хоч би де він був, а таки ж прийде. Не втручайся й не здіймай хвилі! Покладись на мене, я знаю діло.

Потім нахилився до мого вуха й шепнув:

— Візьмемо ліс за півціни... Тільки мовчи!

І Зорбас швидко пішов, тримаючи напівбожевільного ченця під руку.

Я переступив поріг церкви й пірнув у прохолодну запашну сутінь.

Всередині не було нікого, тьмаво горіли срібні лампади, углибині на всю ширину церкви стояв різьблений іконостас, обвитий золотою виноградною лозою, обважнілою від грон, стіни згори донизу були оздоблені напівстертими фресками: суворі аскети, богом натхнені отці церкви, кучеряві янголи з широкими вилинялими стрічками у волоссі.

Угорі, в нефі, виднілася богородиця з благально здійнятими руками. Перед нею горіли великі срібні лампади і їхнє тремтливе світло м’яко, лагідно облизувало довгасте багатостраждальне обличчя. Ніколи не забуду сумних очей, круглого, як перстень, рота, великого вольового підборіддя. «Це цілковито задоволена,— подумав я,— цілковито щаслива навіть у найбільшому своєму мученицькому стражданні Мати, бо вона відчуває, що з її вмирущої утроби вийшло щось безсмертне...»

Коли я залишив церкву, сонце вже заходило. Я сів на лавці під помаранчею. Настрій у мене був чудовий. Купол церкви порожевів, ніби зайнялася зоря, ченці, зачинившись у своїх келіях, відпочивали — вночі на них чекало неспання, тож вони хотіли набратися сили, адже Христос цього вечора мав піднятися на Голгофу, тому і їм треба було підготувати себе, щоб піднятися разом з ним.

Дві чорні свині з цілими гронами рожевих сосків уже дрімали під рожевим деревом, на дахах парувалися голуби.

«Скільки ще я житиму,— думав я,— скільки ще радітиму цій землі, повітрю, тиші й пахощам квітучої помаранчі?» Ікона святого Вакха, яку я щойно побачив у церкві, переповнила моє серце раюванням. Все, що глибоко мене хвилювало,— єдність і настирливість у зусиллях, послідовність прагнень,— заново розкрилося переді мною. Хай добре ведеться тій невеличкій гарненькій іконі християнського святого з юначими кучерями, що в’ються над чолом, як чорні грона. Грецький Діонісій і святий Вакх злилися, набули одного вигляду, під виноградним листям і рясою трепетало те саме пристрасне засмагле на сонці тіло — Греція.