Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Вчепившись у дерев’яну огорожу балкона, вони кричали, як ворони. Говорили про Англію, Росію, про Венізелоса й короля, говорили гаряче. Світ відлучив їх від себе, але вони не відлучили від себе світ. В їхніх очах зринали міста, крамниці, жінки, газети...

Один товстий довговолосий чернець підвівся й прогугнявив до мене:

— Хотів би дещо тобі показати, цікаво знати твою думку. Зараз піду принесу.

І він рушив до дверей, склавши короткі волохаті руки на животі та човгаючи сукняними пантофлями.

Ченці зловтішно захихотіли.

— Отець Дометіос,— сказав економ,— знову принесе глиняну черницю. Сатана зарив її в землю, і одного дня Дометіос, скопуючи сад, знайшов її й приніс у свою келію. Відтоді бідолаха втратив сон. Ще трохи — й зовсім з’їде з глузду.

Зорбас підвівся — його душила злість.

— Ми прийшли побачитися зі святим ігуменом, підписати документи,— процідив він.

— Святий ігумен,— відповів отець-економ,— відсутній, ще вранці він пішов на господарський двір. Почекай трохи.

З’явився отець Дометіос, простягти вперед складені пригорщею долоні, наче тримав святий потир.

— Ось воно! — сказав Дометіос і обережно розкрив долоні.

Я підійшов ближче: в брудних чернечих долонях грайливо усміхалася маленька напівгола танагрійка[43]. Єдиною рукою, що залишилася в неї, вона трималася за голову.

— Оскільки вона показує рукою на голову,— пояснив Дометіос,— то цим вона хоче сказати, що там у неї є якийсь коштовний камінь, можливо, діамант. Як тобі здається, шановний?

— Мені здається,— вихопився жовчного вигляду чернець,— що в неї болить голова.

Але товстий Дометіос, важко дихаючи, невідривно дивився на мене. Його цапині губи тремтіли.

— Я гадаю, що її треба розбити,— сказав він,— розбити й подивитися. Я вже не можу спати... Раптом у ній справді якийсь діамант?

Я дивився на гарненьку дівчину з малесенькими тугими персами, що опинилася в цьому ладановому чаду поміж розп’ятих богів, які проклинають тіло, радість і цілунок.

О, якби я міг її врятувати!

Зорбас узяв глиняну статуетку, помацав тоненьке, струнке дівоче тіло, і пучки його пальців затрималися на високих персах.

— Ти що, старий, не бачиш? — сказав він.— Це ж Сатана. Не хто інший, як він, власною персоною. Будь спокійний, я його, мерзенного, добре знаю; поглянь на його перса, отче Дометіосе, які вони округлі, тугі, свіжі,— саме такі вони і є, діду, перса диявола!