Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Я познайомився з ним у Піреї. Там, у порту, я мав сісти на пароплав до Кріта. Йшов дощ. Дув пронизливий сірокко, і бризки з моря долітали аж до маленької кав’ярні. Її скляні двері були зачинені, всередині стояв важкий дух людських тіл та чаю з шавлії. Надворі було холодно, вікна запітніли від дихання. П’ять чи шість моряків у брунатних сорочках із козячої вовни, провівши безсонну ніч, пили каву й чай, поглядаючи крізь помутнілі шибки на море.

Риба, очманіла від ревіння бурі, знайшла собі притулок на глибині, у тихих водах, і тепер вичікувала, поки світ угорі вгамується, а гурти рибалок по кав’ярнях чекали й собі, коли уляжеться гнів господній, і риба, осмілівши, підніметься у верхні води шукати поживи. Морські язики, дракони та скати вже поверталися з нічного розбою на спочинок. Світало. Скляні двері відчинилися, і ввійшов низенький, засмаглий портовик з непокритою головою, босий, увесь заляпаний болотом.

— Гей, Костандісе,— гукнув старий морський вовк у синій куртці,— як справи?

Костандіс сердито сплюнув і вигукнув:

— Які там справи? Доброго ранку, кав’ярне! Вечір добрий, родино! Доброго ранку, кав’ярне! Вечір добрий, родино! Оце й усе моє життя. Робота — йок![4]

Дехто засміявся, інші закивали головами, бурмочучи лайки.

— Життя — довічна буцегарня,— мовив вусань, який набрався філософії в Карагьоза[5],— довічна буцегарня, будь вона неладна!

М’яке синьо-зелене світло залило брудні шибки, просочилося в кав’ярню, зависло на руках, носах і лобах, скочило на плиту, заграло на пляшках. Електричні лампочки поблідли: похмурий, змучений безсонною ніччю власник кав’ярні простяг руку до вимикача й вимкнув світло.

На хвилину запала тиша. Всі підвели очі й утупились у шибки, за якими починався каламутний день. Було чути, як з гуркотом розбиваються хвилі, а в кав’ярні булькають кілька наргіле[6].

Старий морський вовк, зітхнувши, вигукнув:

— Як це там капітан Лемоніс? Поможи йому, господи!

Його лютий погляд ковзнув у морську далечінь.

— Прокляте море! Доки воно робитиме жінок удовицями? — проревів він і підкрутив сивого вуса.

Сидячи в кутку, я змерз і знову замовив чаю з шавлії; хотілося спати, але я боровся зі сном, з утомою і з вранішнім смутком цього дня. Я дивився крізь каламутні шибки на порт, що прокидався й ревів сиренами пароплавів, криками візників та човнярів. Я дивився й дивився, і на моє серце ще дужче налягав сум, навіяний ревом моря, дощем та розлукою.

Я втупився поглядом просто себе в чорний ніс великого пароплава, ще й досі від палуби аж до низу зануреного в морок. Сіявся дощ, і я бачив його срібні ниті, що пришивали небо до багнюки.

І поки я дивився отак на чорний пароплав та на дощ, мій сум поволі набрав предметного вигляду, і в вологому повітрі вималювався, немов зітканий з дощу та пристрасті, мій дорогий друг. Коли це було? Минулого року чи вчора я прийшов попрощатися з ним у цей самий порт? А може, це сталося в іншому житті? Та ось я знову згадав про дощ, про холод і світання, і серце моє переповнилося мукою.

Довге прощання з дорогою людиною тяжке: краще не тягти, а відрізати все одним махом і знову лишитися в природному стані людини — в самотині. Одначе того дощового ранку я не міг відірватися від свого друга. (Пізніше — на жаль, запізно,— я зрозумів, чому). Я піднявся разом з ним на пароплав, сів у його каюті серед розкиданих валіз і прискіпливо вдивлявся в нього, коли він відвертався вбік; вдивлявся, ніби хотів закарбувати в пам’яті всі до одної його риси — ясні синьо-зелені очі, витончено горде, м’яке юначе обличчя, а перед усім — шляхетні руки з довгими пальцями.

Відчувши нараз мій погляд, який ковзав по ньому жадібно, ніби немовля, що шукає грудь, він обернувся до мене з тим насмішкуватим виразом, якого прибирав, коли хотів приховати зворушення.

Глянувши на мене краєм ока, він усе зрозумів. І, щоб розвіяти смуток розлуки, запитав, іронічно посміхаючись: