Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

На порозі з’явився гарний юний чернець: сонце освітлювало його золотаве волосся й кругле, вкрите пушком обличчя. Жовчний чернець підморгнув отцю-економу. Обидва хитро посміхнулися.

— Отче Дометіосе,— в один голос сказали вони,— твій послушник Гавриїл.

Старий чернець миттю згріб глиняну жіночку в пригорщу й посунув, як величезна куля, до дверей. Юний ченчик мовчки, граційною ходою пішов попереду, і обидва зникли в довгій, ветхій зовнішній галереї.

Я дав знак Зорбасові, і ми вийшли у двір. Приємне тепло, посеред двору квітне помаранча, розливаючи довкола пахощі. Біля неї із стародавньої мармурової голови барана дзюркітливо струменить вода. Я нахилився й підставив голову під цівку.

— Ну й ну! Хто вони такі? — гидливо скривився Зорбас.— Ні жінки, ні чоловіки! Мули! Тьху! Бодай ви добра не бачили!

Він теж підставив голову під холодну воду, засміявся й повторив:

— Тьху! Бодай ви добра не бачили! У кожному з них сидить по дияволу: тому давай жінку, тому солону тріску, тому грошей... Ох же ж і йолопи! Що простіше — вийди у світ, напасись там од пуза, хай воно тебе не мучить!

Він запалив сигарету, сів на кам’яну лаву під розквітлою помаранчою й провадив далі:

— Я, коли чогось дуже хочу, знаєш, що роблю? Пхаю в себе й пхаю, аж поки мене вернути почне, поки так остогидне, що вже й думати про нього не можу. Або уявляю його собі з відразою. Колись давно, ще як був малий, я просто вмирав за черешнями, аби ти знав. Грошей катма, куплю собі трішечки, з’їм, а воно знову хочеться... День і ніч тільки про черешні й думав, аж слина текла. Мука, та й годі! І ось одного дня розсердився, мабуть, соромно стало, біс його знає. Зрозумів я, що черешні беруть мене на глузи. І що ж ти думаєш я вигадав? Підіймаюся вночі тихенько, нишпорю по батькових кишенях, знаходжу срібну меджідіє[44] й забираю. Рано-вранці встаю, біжу на базар, купую цілий кошик черешень. Ховаюся в канаву й починаю їх жерти. Жеру й жеру, аж поки мене здуло, закрутило в животі. Почав я блювати. Виблював усе і відтоді, хазяїне, забув про черешні, бачити їх не хочу. Став вільною людиною. Коли вже потім бачив черешні, то казав: «На біса ви мені здалися!» Так само я робив і з вином, і з куривом. Я ще п’ю й курю, та варто мені захотіти — раз! — і все, відрубав. Пристрасть мене не підкоряє. Так само і з вітчизною. В нестямі був од неї, а тоді упився нею, виблював і звільнився.

— А з жінками як? — запитав я, сміючись.

— Настане і їхній час, будь вони прокляті, настане!

Тільки як мені стукне сімдесят років.

Хвилинку поміркувавши, він вирішив, що цього замало, тому уточнив:

— Ні, краще вісімдесят років. Твоя милість, хазяїне, зволить сміятися, та це зовсім не смішно! Саме так людина стає вільною, ти мене слухай, саме так стає вільною — як гультяй, а не як чернець. Щоб диявол від тебе відчепився, треба його вдвічі перевершити диявольщиною!

У дворі з’явився задиханий Дометіос, за ним — русявий юний чернець.

— Наче розгніваний янгол...— прошепотів Зорбас, милуючись із його юначої дикуватості й краси.

Дометіос і русявий ченчик підійшли до кам’яних сходів, що вели в горішні келії. Дометіос обернувся, глянув на ченчика, щось сказав йому. Той мотнув головою, ніби відмовлявся, та одразу ж покірливо схилив її, обхопив старого за поперек, і обидва почали підійматися сходами.

— Зрозумів? — запитав Зорбас.— Зрозумів? Содом і Гоморра!

Мимо проходили двоє ченців. Один підморгнув другому, щось шепнув, і обидва розсміялися.

— А яка злостивість! — буркнув Зорбас.— Ворон ворону ока не виклює, а чернець ченцеві виклює. Он поглянь на них: уже викльовують одна одній.