Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Товариство напівбожевільного ченця не подобалося мені; калічний розум, як і скалічене тіло, завжди викликали в мені якусь суміш співчуття й відрази. Але я мовчав, давши Зорбасові робити, що хоче.

На свіжому повітрі в нас розпалився апетит, отож ми розташувалися під величезною сосною й розв’язали торбину. Чернець ласо нахилився над нею, чекаючи, що звідти покажеться.

— Е-е,— вигукнув Зорбас,— не облизуйся, отче Захаріасе! Сьогодні великий понеділок; ми масони, тому їстимемо м’ясо, курчатко, бог нам простить. А для твоєї святості маємо халву й оливки, прошу!

Старий погладив масну бороду.

— Я,— мовив він покаянно,— я, Захаріас, пощуся.

Поїм оливок та хліба, ну й зап’ю водою... Але Йосиф — він же диявол — не поститься, він теж їстиме м’ясо, брати мої, і питиме вино з вашої пляшки, будь він проклятий!

Захаріас перехрестився, похапцем покуштував хліба, халви, оливок, утер долонею рота, випив води і знову перехрестився, ніби вже наївся.

— А тепер,— сказав він,— черга розпроклятого Йосифа...

І накинувся на курча.

— Їж, дияволе,— сердито бурмотів він, відкушуючи великі шматки.— Їж, бодай ти подавився!

— Чудово, ченче! — з запалом вигукнув Зорбас.— Бачу, в тебе губа не з лопуцька.— І обернувся до мене: — Як тобі здається, хазяїне?

— Та не гірша, ніж у тебе,— відповів я, сміючись.

Зорбас подав ченцю пляшку з вином.

— Хлебчи, Йосифе!

— Пий, бодай ти обпився! — крикнув старий, схопив пляшку й добряче приклався до неї.

Сонце припікало, і ми відсунулися глибше в тінь. Від ченця кисло тхнуло потом і ладаном, він розімлів од спеки, і Зорбас перетяг його в тінь, щоб не так смердів.

— А як ти став ченцем? — запитав Зорбас, якого після ситної їди потягло на розмову.

Чернець захихотів:

— Може, думаєш, від святості? Де там! Від злиднів, брате, від злиднів. Не було чого їсти, то спало мені на думку: піду-но я в монастир, аби не здохнути з голоду!

— Ну й що, задоволений?