Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Він проганяв мене, наче був духом цього місця.

— Іду! — покірно відповів я і швидко пішов стежкою назад.

На мить я озирнувся й побачив, що пастушок, у якого попухли вуха, так само стоїть на камені, а його кучері, вибившись із-під чорної хустки, тріпотять на дужому вітрі, що невпинно віє з півдня. Світло заливало його з голови до п’ят, немов стікало по бронзовій статуї. Гирлигу він тримав тепер на плечі і щось насвистував.

Я звернув на іншу стежку й почав спускатися на узбережжя. На мене накочувались гарячі подихи Аравії й пахощі поблизьких садів, пахла земля, сміялося море, небо було синє, блискуче, мов криця.

Зима згорблює наше тіло й душу, а ось тепер запанувало тепло, воно розправляє груди. Дорогою я почув хрипкі крики вгорі. Підвів голову й побачив чарівне видовище, яке ще з дитячих років хвилювало моє серце: вишикувані, наче військо, поверталися з теплих країв журавлі, несучи на крилах і в заглибинах своїх кістлявих тіл, як каже легенда, ластівок.

Ритмічний коловорот часу, обертання колеса світу, чотири обличчя землі, що одне по одному проступають під сонцем, плин життя, який і нас несе з собою — все це знову виповнило тривогою мої груди. І знову з голосом журавля відлунилась у мені пересторога, що це життя єдине для кожної людини, іншого немає, тож утішайся всім, чим тільки можеш у ньому, втішайся саме тепер, бо воно скороминуще, і не буде тобі дано у вічності іншої нагоди.

Розум, що чує цю немилосердну — але ж і якого милосердя сповнену — пересторогу, прагне позбутися дріб’язкового, подолати нікчемні пристрасті, перемогти лінощі та марні великі сподівання й цілком віддатися кожній миті, яка відлітає назавжди.

У твоїй пам’яті зринають великі приклади, тобі стає ясно, що ти нікчемний, що життя твоє розпорошується по дрібних радощах і печалях, по безглуздих розмовах. Ти картаєш себе: «Сором! Сором!» — і до крові кусаєш губи.

Журавлі пропливли у небі на північ і розтанули в безмірі, але їхні хрипкі крики ще довго лунали в моїх вухах.

Спустившись до моря, я жваво пішов уздовж берега. Важко йти самотою край моря: кожна хвиля, кожен птах у небі кричить і нагадує тобі про обов’язок. Коли йдеш із кимось, то смієшся, розмовляєш, сперечаєшся і за всім цим не чуєш, що кажуть хвилі та птахи; хоча, може, вони нічого й не кажуть. Лише мовчки спостерігають, як ти йдеш під безглузді вигуки й теревені.

Я розлігся на ріні й заплющив очі. «Що ж таке душа,— думав я,— і що то за таємнича подібність її до моря, до хмар, до пахощів? Так, неначе вона сама є морем, хмарами чи пахощами...»

Я встав і рушив далі — в мені вже визріло рішення. Яке? Я ще до пуття не усвідомлював.

Раптом позад мене пролунало:

— Куди це пан розігнався? Чи не до монастиря?

Я обернувся: мені махав рукою, усміхаючись, невисокий, міцно збитий старий. Він був без палиці, волосся стягувала чорна хустка. Поряд з ним ішла його стара, з-за спини в неї виглядала донька: смаглява, хустка біла, очі дикуваті.

— До монастиря? — перепитав старий.

І тоді враз я усвідомив, що вирішив іти саме туди: вже кілька місяців мені хотілося побувати в маленькому жіночому монастирку над морем, але все не відважувався, і ось тепер несподівано мої ноги вирішили самі.

— До монастиря,— відповів я,— хочу послухати вшанування богородиці.

— Хай вона завжди дбає за тебе! — Старий прискорив ходу й наздогнав мене.

— Може, це ти і є ота вугільна компанія, про яку всі говорять?