Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Старий перехрестився, обернувся назад, поглянув на жінок і підохотив їх:

— Гей, жіноцтво, тримайтеся, вже підходимо!

І вже тихше продовжував розповідь:

— Я ще був неодружений. І от упав я перед богородицею, поклонився всемилостивій і вирішив залишити цей оманливий світ — постригтися в ченці...

Він засміявся.

— Чого смієшся, дідусю?

— Так як же мені не сміятися, синку? Наступного ж таки дня сатана прикинувся жінкою і постав переді мною — он вона, ласкава пані!

І, не обертаючись, показав великим пальцем назад, на стару, що мовчки йшла за нами.

— Ти не дивись, що вона тепер така бридка,— сказав він.— Тоді вона була жвава й налита, як рибина. Її навіть дражнили Тонкобровою. А тепер — ех! кляте життя! — де її брови? Полетіли до чорта, вилиняли!

Тої ж миті стара позаду нас гаркнула, мов зла собака на прив’язі, але не сказала й слова.

— А ось і монастир! — мовив старий, показуючи рукою.

Монастирок, затиснутий між двома великими скелями над самим морем, сяяв білизною.

Купол і дерковки посередині, свіжовибілений вапном, округлий, маленький, скидався на жіночу грудь, навколо церкви виднілося п’ять чи шість келій з пофарбованими зеленою фарбою дверима, у дворі височіли три великі кипариси, схожі на свічки, а вздовж усієї огорожі квітли арабські смокви.

Ми пішли жвавіше. Крізь відчинене віконечко церковки лився мелодійний псалом, морське повітря пахло миром. Заокруглені вгорі двері були широко відчинені, переддвер’я, вимощене білим та чорним прибережним камінням, блищало чистотою. Попід стіною, ліворуч і праворуч, стояли горщики з м’ятою, майорами й волошками.

Спокій, тиха краса. Сонце заходило, побілені стіни рожевіли.

У теплій сутіні церковки пахло воском, у диму від ладану похитувалися постаті чоловіків і жінок, п’ять чи шість черниць, туго затягнутих у чорні ряси, співали тонкими ніжними голосами псалом, раз у раз б’ючи поклони, тому чулося шелестіння ряс, ніби шуміли крила. Я вже багато років не слухав ушанування богородиці.

Після бунту ранньої молодості я з презирством і гнівом проходив мимо церков, але з бігом часу пом’якшав. Подеколи я став ходити до церкви на великі свята — на різдво, на всенощні, на Великдень — і радів відродженню дитини, що залишилася в мені. Дикуни вірять, що коли музичний інструмент утратить своє культове призначення, і його містична сила щезне, він починає видавати гармонійні звуки. Отак і в мені релігія набула суто естетичного змісту.

Я став у кутку, сперся на лаву, відшліфовану, як слонова кістка, безліччю рук віруючих, і заслухався візантійською мелодією, що йшла з глибин часу:

«Слава тобі, висото, недосяжна для людського розуму, слава тобі, глибино, неосяжна й для очей ангелів... Слава тобі, наречена неодружена...»

І знову черниці схилилися в земному поклоні, і знову, наче крила, зашелестіли ряси.