Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

«Пора вертатися,— подумав я.— І цей день — слава богу! — приніс достатньо гіркоти».

Понуро йдучи стежкою, я розгледів у півтемряві дядька Анагностиса. Він і досі стояв на камені, спершись підборіддям на довгу палицю, й дивився в море.

Я гукнув його, але він не почув, а коли я підійшов ближче, кивнув головою і пробурмотів:

— Проклятий світ! Шкода молодості! Але ж не міг бідолаха витримати муки, кинувся в море. Врятувався.

— Врятувався?

— Врятувався, синку, врятувався. Ну, як йому було жити? Якби він одружився з удовою, то скоро почалися б сварки, а може, й поголос пішов би, бо її ж не вдержиш, вона, як та кобила, ірже, ледве забачить чоловіка. А якщо б він із нею не одружився, то однаково страждав би все життя, бо думав би, що втратив якусь даровизну. Чи в камінь головою, чи каменем у голову.

— Не кажи такого, дядьку Анагностисе. Тебе послухати, то й жити не треба.

— Ге, не бійся. Хто це чує? А як і чує, то хіба вірить? От, скажімо, я: чи була на світі людина, щасливіша за мене? Я мав ниви, виноградники, оливкові сади, двоповерховий дім — хазяїном був, і дружина попалася мені добра, слухняна, родила тільки хлопців, ніколи очей не підводила щоб глянути мені просто в обличчя, і діти вдалися добрі нема мені на що нарікати. А все одно, якби народився заново, то теж прив’язав би камінь до шиї, як Павліс і стрибнув би в море. Життя важке, що й казати, хоч би й найщасливіше — все одно важке, будь воно прокляте!

— Але чого тобі бракує, дядьку Анагностисе? Чому так тяжко зітхаєш?

— Нічого мені не бракує, кажу ж тобі! От і спробуй тепер, чоловіче добрий, зрозуміти людське серце!

Старий помовчав якусь хвилину, дивлячись на море, що вже ледве видніло в темряві.

— Ех, добре ти зробив, Павлісе! — вигукнув він і потряс палицею.— Нехай жінки голосять, на те вони й жінки, в них розум куций. А ти врятувався, і це знає господь, а тому — бачиш? — не каже й слова.

Дядько Анагностис кинув погляд на небо, потім на гори, що вже тонули в темряві, і мовив:

— Споночіло. Я пішов.

Але він ще постояв у ваганні, мовби пошкодував за тим, що злетіло з його вуст. То була ніби якась велика таємниця, і тепер він силкувався повернути її назад.

Поклавши висохлу руку мені на плече, він сказав, усміхаючись:

— Ти ще молодий, не слухай старих. Якби світ слухав старих, то вже давно б розвалився. А трапиться тобі на дорозі якась удова — бери курс прямо на неї! Одружись, народи дітей, не бійся! Прикрощі — вони для мужніх!

Я допхався до нашого узбережжя, розпалив вогонь і приготував чай на вечерю. Прийшов утомлений, голодний, а ось тепер, перепочивши й повечерявши, відчув якесь нелюдське — тваринне, предковічне — блаженство.

Раптом у віконці з’явилось довгасте пришелепувате обличчя Мімітоса. Він подивився, як я їм, скулячись біля вогню, і хитро усміхнувся.

— Чого тобі, Мімітосе?