Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Я.

— О, хай тобі пресвята богородиця дає добрі прибутки. Ти зробив велику справу для нашого краю: дав хліб убогим родинам, хай береже тебе господь!

Але невдовзі хитрий старий, видно, вже пронюхавши, що справи мої йдуть зле, додав заспокійливо:

— Та хоч би ти й ніякого зиску не мав — не шкодуй! Віддяка тобі забезпечена — потрапиш до раю!..

— Мені тільки цього й треба, дідусю.

— Я не дуже грамотний, та якось чув у церкві слово боже, і те слово вкарбувалося мені в мізки, і вже не йде з думки: продай, каже господь, усе, що маєш і чого не маєш, і придбай велику перлину. А що то за велика перлина? Спасіння душі, синку. Ти, милостивий пане, стоїш на шляху до великої перлини.

Велика перлина! Хіба не вона зблискувала стільки разів у моїх думках, серед мороку, як велика сльоза?

Ми, двоє чоловіків, ішли попереду, а жінки, схрестивши руки на грудях, за нами. Час від часу ми перемовлялися про те, про се — чи зав’яжуться плоди на оливах, чи буде дощ на сходи ячменю. І, мабуть, обидва ми зголодніли, бо швидко перевели мову на їжу і вже більш ні про що не говорили.

— А яка їжа тобі найбільш до смаку, дідусю?

— Всяка, всяка, синку. Казати: оця їжа добра, а ота погана — великий гріх.

— Чому? Хіба не можна вибирати?

— Таки ж не можна!

— Але чому?

— Тому що є люди, які голодують.

Я присоромлено замовк. Ніколи моє серце не досягало такого благородства і такого співчуття.

Радісно, переливчасто, мов жіночий сміх, залунали дзвони монастирської дзвінички.

Старий перехрестився й пробурмотів:

— Допоможи нам, всемилостива Матір божа Заклана! У неї на шиї ножова рана, і кров тече. За корсарських часів...

І почав змальовувати муки богородиці, немовби справді була така жінка, переслідувана донька вигнанця. Її поранили ножем невірні агаряни. Тоді вона, плачучи, прийшла сюди зі Сходу разом із своїм дитям.

— Раз на рік з її рани тече справжня гаряча кров,— розповідав далі старий.— Пригадую, якось на її свято — я тоді ще був безвусим юнаком — зійшлися ми з усіх навколишніх сіл поклонитися їй, милостивій. Було п’ятнадцяте серпня. Ми, чоловіки, полягали спати надворі, а жінки — всередині. Аж ось я вві сні — господи твоя воля! — чую, ЩО мене кличе богородиця. Підхоплююсь на ноги, біжу до ікони, торкаюся рукою до шиї богородиці і що бачу? Пальці мої закривавились...