Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Я приніс тобі, пане, вітання від удови — кошик помаранчів. Це останні, казала, з її саду.

— Від удови? — схвильовано вигукнув я.— Чого це вона мені їх послала?

— За добре слово, каже, що ти увечері замовив за неї перед селянами.

— Яке ще добре слово?

— А хіба я знаю? Так вона мені сказала, так і я тобі переказую!

Він різко висипав помаранчі на моє ліжко, і вся халабуда наповнилася пахощами.

— Я щиро вдячний, скажи їй, за подарунок, і нехай має розум! Нехай має розум, хай і носа не показує в село, чуєш? Хай сидить удома, поки мине якийсь час, поки трохи забудеться лихо. Зрозумів, Мімітосе?

— Більше нічого, пане?

— Більше нічого, ходи здоровий!

Мімітос прискалив око.

— Більше нічого?

— Ходи вже!

Він пішов. Я з’їв соковиту, солодку, як мед, помаранчу, потім ліг і провалився в сон. І всю ніч прогулювався помаранчевим садом. Віяв теплий вітер, бив у мої відкриті груди, і дихалось мені легко, а за вухом у мене стирчала волошка. Двадцятирічним сільським хлопцем походжав я помаранчовим садом, свистів і чекав... Кого чекав, не знаю, але серце моє аж заходилось радістю, я крутив вуса й слухав цілу ніч, як за апельсиновим садом, немов жінка, зітхає море.

Віяв сильний південний вітер. Гарячий вітер з далеких пісків Аравії. У таку пору хмари тонкого піску висять у повітрі, він набивається в горло й легені, тріщить на зубах. Очі запалені, треба зачиняти вікна та двері, коли хочеш з’їсти шматок хліба, не посипаного густо піском.

Стояла спека. В ці болісні дні, коли на деревах розпускалися бруньки, мене теж пройняв загальний стан природи. Безсилля, тривога в грудях, якийсь дрож у всьому тілі, невиразне бажання простого щастя. А, може, воно колись було, може, це спомин про нього?

Такої ж насолоди, такого ж болю в такі дні, коли розпукуються бруньки на деревах, певне, зазнає і спеленута гусінь, відчуваючи, як на її спині, мов дві рани, розкриваються крильця.

Я йшов кам’янистою гірською стежкою, маючи на меті за три години ходу дістатися маленького гірського містечка, яке проступило з-під землі через три чи чотири тисячоліття сну, і тепер знову вигрівалося під своїм улюбленим сонцем, сонцем Кріту. «Можливо,— думав я,— втома від ходи приглушить весняну тугу».

Сіре каміння, металево-сіре, залита світлом гола місцевість, гори без привітної романтичної зелені, саме які я люблю. На одному з каменів сиділа осліплена яскравим світлом сова, з круглими жовтими очима, серйозна, граційна, сповнена таїни. Я почав тихенько, щоб вона не почула, підкрадатися, але сова, злякано стрепенувшись, нечутно злетіла і зникла між камінням.

Пахло чебрецем, чортополох уже викинув між своїми колючками перші ніжні жовтаві квіти.

Невелике мертве містечко, коли я дістався до нього, вразило мене. Був полудень, світло падало прямовисно й заливало руйновище. У прадавніх зруйнованих містах ця пора страшна. Повітря наповнене голосами й духами. Трісне сучок, шмигне ящірка, промайне тінь од хмари — і тебе проймає жах. Що не п’ядь землі, по якій ступаєш,— то й могила, і волають мертві.