Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Що там таке, Мімітосе? — крикнув я.

— Утопився! Утопився! — крикнув він на бігу.

— Хто?

— Маврандонісів Павліс!

— Чому?

— Вдова...— Голос його потонув у лементі.

А те слово зависло в повітрі й виповнило вечірній присмерк образом вигинистого небезпечного тіла вдови.

Я вже дістався до скель, на яких згромадились усі селяни. Чоловіки стояли мовчки, з непокритими головами, жінки, спустивши хустки на плечі, рвали на собі волосся й лементували, а на ріні лежало роздуте посиніле тіло. Старий Маврандоніс непорушно стояв над ним, не відриваючи від нього погляду; правою рукою він спирався на палицю, налігши на неї всією своєю вагою, а лівою стискав гостру сиву бороду.

— Будь вона проклята! — розлігся раптом пронизливий крик.— Бог їй цього не простить!

Одна з жінок підхопилася з землі й гукнула:

— Та що це таке, невже в селі немає жодного чоловіка, котрий би зарізав її, як вівцю? Тьху на вас!

І вона плюнула в бік чоловіків, що стояли мовчки.

Озвався лише Кондоманьольос, хазяїн кав’ярні:

— Ти нас не стидай, Делікатерино,— крикнув він,— не стидай нас, є в селі справжні чоловіки, ти ще побачиш!

Я не витримав:

— Як вам не соромно, люди! Хіба вдова винна? Так йому на роду написано. Побійтесь бога!

Але ніхто не відповів.

Велетенський на зріст, Манолакас, двоюрідний брат потопельника, підійшов до трупа, нахилився, підхопив його на руки й рушив до села.

Жінки плакали й рвали на собі волосся, а як побачили, що труп забирають, усі разом ринули до нього — вчепитись, не дати, але старий Маврандоніс палицею загородив їм шлях і став попереду них. Жінки, лементуючи, рушили за ним. Чоловіки мовчки пішли слідом.

Незабаром вони зникли в присмерку. Знову стало чутно тихе дихання моря. Я оглянувся довкола — ніде нікого.